XХVІІ

XXVII

Він для мене те цінне, що дозволяє абстрагуватися від неприємного. І коли мені сумно, я згадую про нього і посміхаюсь. Усі неприємності переживаються значно легше, коли ти маєш внутрішню оазу, до котрої можеш повернутися подумки. Артур і те, що між нами є – моя внутрішня оаза.

"Бульдог прийшов. Зараз почнеться." – похмуро сказав Льоша заходячи у кухню.

Ми брали столики по черзі, тож у кожного мала бути робота навіть у наменш людні дні. Бульдог був з тих найнеприємніших відвідувачів закладу, котрі приходять у хріновому настрої і щедро діляться ним з персоналом. Такому клієнту нереально вгодити, він не відповість посмішкою на посмішку, не подякує і не скаже, що все було смачно. Натомість, він обовязково повідомить, що піца недостатньо пропечена, або навпаки - персушена, пиво мабуть скисле, обслуговування не достатньо швидке і на його вимоги реагують не миттєво, як би то мало бути.

Ми часто давали прізвиська клієнтам. У нас був Четвертний, Малиш, Таксист, Русалка, був Костюм і був Бульдог. У Бульдога була велика голова і по-бульдожому відвислі щоки та неправильний прикус. Його манера говорити, вигукуючи короткі фрази, нагадувала гавкання. Бульдог – було дуже органічне для нього прізвисько.

Попри його вічну невдоволеність геть усим на світі, він повертався у ЛаРіву знову і знову. Колись моя наставниця Тетяна сказала, що найцінніший клієнт – це той, який був чимось не задоволений, але повертається у заклад знову і приводить друзів. Це означає, що ми змогли завоювати цього буркотуна. А це дорого коштує.

Бульдог дорго коштував Олексієві. Він приходив один, замовляв піцу і чай, або пиво, зїдав усе і йшов, вигавкуючи що все знову було геть погано. Останнього разу він дістався мені. Я посміхалась йому і миттєво відгукувалась на усі його гавкання. Його негатив сповзав з мене, не лишаючи й сліду, я розмовляла з ним спокійним грудним голосом, яким мама розмовляє з вередливою дитиною. Він висловив сумніви щодо того, що салямі на піцці справді італійська і пригрозив, що коли вона виявиться дрогобицькою, то він не їстиме і не платитиме. Я запевнила його у тому, що власник сам особисто їздить на закупи в Італію, звідки щотижня привозить нову голову пармезану, кілька ніг прошутто і звісно ж, саму італійську у світі салямі. Він зїв піццу і лишив мені гарні чайові. Мені подобався Бульдог. Можливо тому, що у його суворому погляді не було жодного натяку на хтивість, притаманну відвідувачам його віку, а може тому, що він голосно і привселюдно принижував Льошу, чого я дозволити собі не могла.

- Зараз твоя черга? – з надією змахлювати спитав мене Олексій.

- Ніфіга, Льошечка. Я тільки що прибрала сьомий. Твоя черга. Іди, насолоджуйся.

За десять хвилин, після кількох гучних гавків із зали, Льоша влетів у кухню весь червоний і крізь зуби процідив: «Іди візьми четвертий столик».

Піцейоли сказали, що Бульдог нагавкав на Льоху і сказав покликати руденьку дівчинку, бо то єдина нормальна людина у закладі. Я почувалася приборкувачкою тигрів у цирку. Ось вона я, йду ареною зі сліпучою посмішкою із нагайкою і торбинкою ласощів на бедрах туди, де між сталевих прутів клітки видніється лютий звір. Його оглушливе гарчання змушує усіх тремтіти, але зявляюсь я і він перетворюється на сумирного котика.

- Добрий вечір. Рада вас знову бачити. Як настрій?

- Добрий. Було би краще, щоб ти одразу сама до мене підходила. Я терпіть не можу цього малого гівнюка. Ти його до мене більше не пускай, бо я йому шось зроблю.

- Домовились. – приязно посміхаюсь я, беру замовлення і наступні пятнадцять хвилин не випускаю мого гостя з поля зору, даючи йому те, чого він хоче – сто відсотків моєї уваги.

Мати своїх клієнтів – вишак для офіціанта. Є у тому щось таке іміджеве кіношне, з присмаком радянського корупційного шику, коли клієнти закладу просять покликати обслуговувати їх якогось конкретного офіціанта, котрий знає їхні імена, в курсі, що вони замовляли минулого разу і які напої вони полюбляють.

Коли у заклад приходять твої клієнти, ти береш їхній столик не залежно від черги. А це завжди означає більші чайові. Постійних клієнтів закладу обслуговують із подвійною увагою та старанністю. Інші офіціанти намагаються відбити твоїх постійних клієнтів, якщо випадає така можливість. І тим цінніший такий типаж як Бульдог. Ніхто не намагається відбити у приборкувача його звірюку. Усі просто кличуть мене і тихесенько прошмигують повз столика, намагаючись бути непомітними.

- Тобі тут не місце.

- Що?

- Нє, ну таке... Як варіант на деякий час може буть. Але тобі тут не місце. – каже Бульдог.

- Чому? – знічено питаю я

- Ти занадто розумна, шоб буть офіціанткою. По тобі видно, шо ти не така.

- О, я дякую. Так, це не робота моєї мрії, але як ви кажете, на деякий час – дуже навіть не поганий варіант. І на цій роботі теж можна чомусь навчитися.

- Да? І чого наприклад? – пильно дивиться він мені просто в очі.

- Спілкуватися із самими різними людьми. І вміти абстрагуватися від поганого настрою.

- Чужого?

- І свого теж.

- Я ж кажу, занадто ти розумна для офіціантки.

- Загнали мене у краску. Все, піду гордиться собою.

Його брови піднялись у гору а щоки розсунулися у посмішці. Він вперше сміявся, і робив це так само голосно, як і говорив.

Моя робота мені подобалась. Вона тримала у тонусі моє тіло, навчала мене тонкощів дипломатії і збивала зайве відчуття власної важливості, котре фактично припиняє шлях воїна і робить його важким і духовно неповоротким.

Та слова Бульдога запали мені у душу і я склала резюме та опублікувала його на Ворк.юа. Я вмію складати класні резюме від прочитання яких роботодавці захочуть покликати вас на співбесіду. Тож, якщо ви шукаєте роботу і вам потрібне ефективне резюме – звертайтесь, і як пощастить, я допоможу.

- Я вот тоже щітаю, што ти могла би і получше сєбє работу найті. Ну, хулє ти с етімі подносамі бєгаєш? Чьо, нє можеш бить дірєктором рєсторана? Я думаю – можеш!