XХVІ

ХХVI

- Здається, ми обрали самий жаркий день. Я вже ледве ноги переставляю. Давай зробимо привал.

- Кицю, ідем. Ще трошки. Он, хоча б у тому затінку, де дерева. Мені здається, ми вже майже на місці.

Небо над нашими головами було глибоким і синім, яке буває на початку літа. Спека була такою ж абсолютною. Моя майка була мокрою від поту і води, яку я лила на неї у надії відчути бодай якийсь натяк на свіжість. Уся вода, яку ми мали у наших наплічниках, стала огидно теплою.

Ми приїхали у Сарни вранці, коли спека лише набирала обертів. Артур зупинив мене на півшляху до маршрутки, сказавши, що ліпше купити квитки у касі. Які квитки на сільську маршрутку? – здивувалась я дивлячись на чергу людей на платформі. Та мій чемний галицький хлопчик наполягав на тому, що квитки потрібно купувати у касі вокзалу, тож я попленталась за ним у приміщення автостанції, де ми простояли біля довбаного віконця каси в очікуванні касира, доки наша маршрутка швидко наповнювалась пасажирами.

- Нічого, - заспокоював мене Артур. – Наші місця будуть вказані у квитках. Ніхто їх не займе.

Ми ледь запхалися у переповнений бусик, насилу втуливши свої пузаті рюкзаки поміж картатих торбів і кравчучок, коробів і спортивних сумок, кошиків і пакетів численних пасажирів, котрі звісно ж зайняли усі місця, не заморочуючись на якісь там квитки. Ми спробували довести своє право на сидячі місця з номерами шість і сім, але баба на сидіння номер шість, навіть вусом не повела (а вони у неї були розкішні), а хлоп що сидів біля неї, на місці номер сім, сказав що ніхто тут квитки не купує і вони давно заплатили водієві, тож хто не встиг, той їде стоячи.

- Гарні нігті – сказав він мені, усмфхненим поглядом вказуючи на мій ідеальний манікюр.

- Пішов нахуй! – пдумала я, але в голос буркнула «Дякую»

Ми їхали у тому задушливому бусику більше години, затиснуті чужими тілами, не в змозі поставити ноги на підлогу так, аби тримати рівновагу, теліпаючись і пібстрибуючи разом з маршруткою на усіх горбках і вибоїнах Полісся. І сказати, що я була лиха – то ніц не сказати. Артурчик усю дорогу погладжував мій запясток, і винувато зазирав мені в очі.

У Володимирці ми пересіли на антикварного ПАЗика, що дивом пережив повоєнні часи, і поволочились ще кількома поліськими селами до кінцевої, а тоді пішли пішки у заданому якимись випадковими перехожими напрямкові. Вони сказали нам, що Нобель он там, недалеко. Кілометри зо два, не більше.

- Слухай... Ми мабуть заблукали. Де ж той Нобель? Мені здається, ми вже пройшли набагато більше чім два км. – сказав Артур, сідаючи у тіні під деревами.

- Думаю, все ок і ми ідемо туди, куди маємо.

- Та як так? Дивись, два кілометри ми мали пройти за хвилин сорок. Ну, за годину. Ми ж ішли не зупиняючись у нормальному темпі. А тут он якесь село починається...

- Я тобі скажу, що у сільській місцевості люди дивно міряють відстань. Колись у Карпатах нам кожен перехожий казав, що до гори оно двіста метрів. І до магазину оно двіста метрів. І від підніжжя гори до галявин Шипота, також двіста метрів, не більше. На ділі то виявлялося зовсім ніяких не двіста, а дві тисячі і більше метрів. Тож, ми винайшли термін «двіста карпатських метрів» і позначали ним відстань у хуліярд метрів. От я думаю, що тут приблизно те саме робиться. Не знаю, чи вони у школі погано вчились і не знають метричної системи, чи то їм відстані ці справді здаються такими незначними.

- Так... мабуть друге. Хоча, може й обидва варіанти. Цікаво, а час вони так само міряють? У них тут час мабуть відміряє сонечко: посвітліло – значить шоста ранку, потемніло – восьма вечора.

- А якщо продавальниця з магазіну пішла корову подоїти, то значить черверта година дня.

- А корову вона доїть пять поліських хвилин. Ну, насправді пятдесят, але шо то за час для поліського дядька, коли можна викурити папіроску і перетерти з дружбанами.

Ми минули ще кілька сіл, загублених у лісах і полях, коли на телефони нам прийшли смс-вітання від якогось білоруського мобільного оператора. «Добро пожаловать в Бєлорусь». Біленькі хати за сірими дощатими огорожами, хати, обкладені рудими кахлями, під шиферними дахами, і іноді навіть справжніми стріхами із очерету, чи соломи. Характерною ознакою сільських поліських хат було те, що на кожному із цих дахів висіла супутникова антена. Це цікаве поєднання виглядало особливо іронічно поруч із криницями зі справжніми посірілими від часу журавлями.

- Тут мабуть не тягнуть звичайні антени. Через то вони усі тут супутникове дивляться. – припустив Артур.

Моя мокра майка не сохла, бо не було й натяку на вітерець. Повітря було важке, вогке і гаряче, і коли дихати ним йдучи трохи швидше аніж ми йшли, серце починало калатати так, як могло би, коли б у сауні раптом почати качати прес чи віджиматися. Таким чином, чи минули біля чотирьох хуторів, розкиданих серед полів з лісовими оазами. У всіх дворах було порожньо, біля будинків нікого не було видно.

Чергове село, що тонуло у зелені дерев, починалося з роззявлених воріт великого двору, у який я попрямувала без найменшого вагання.

- Ти куди? – спантеличено запитав мене Артур.

- Набрати води і запитати дорогу. Сил моїх дамських більше немає, йти отак не знаючи куди і скільки.

- А... так можна? Там нікого не видно. Може нікого нема? Єва...

Та я уже гукала господарів, питаючи чи є хто вдома.

Із сараю вийшла жінка. На вигяд їй було трохи більше пятдесяти. Коротке волосся, світла футболка, старенькі трикотажні спортивки.

- Добрий день! Ми туристи. Ідемо на Нобель. Це далеко звідси?

- Добрий! ... На озеро? – здавалося, вона силкувалась зрозуміти мою мову.

- Так. Ваше село як називається?

- Нобель. І озеро Нобель. Це не далеко. Туто за селом троха ще пройти треба.

- Довго?

- Ну... тако хвилин мо сорок. Але чи ви знайдете...

- Оооох... – я уявляла собі скільки насправді триватимуть ці сорок хвилин.