XХV

XXV

- Привіт, мала. Що робиш?

- Туплю.

- Видраяла уже хату?

- Ще вчора. І від серіалу уже нудить.

- Ідем на пиво.

- З дерунами?

- Та хоч із піроженими!

- Давай.

Мені треба було вигулятись і Сяська була найліпшою компанією на сьогодні. Весна саме у тій самій своїй хвилюючій фазі, коли повітря пахне молодою зеленню і феромонами і вечори наповнені особливою романтикою, з тремтливим очікуванням неймовірного, з чужою курткою на плечах і скверами, де неможливо знайти бодай однк вільну лавку.

Мій тато нещодавно акуратно запитав мене, чи я бува не з тих… з рожевих дівчаток, і побажав мені знайти собі нормального хлопця. Без понтів, сказав він, без тачок і бабок, це не обов’язково, знаєш. Головне, щоб то була нормальна людина, доцю. Нор-маль-на людина, з якою тобі буде добре.

Та мені починає здаватись, що усіх нормальних уже порозбирали, а мені лишились самі ненормальні. Словом, в мені почала проростати якась така легенька зневіра, зернятка котрої сіються численними висловлюваннями родичів і знайомих про часікі, які щось там тікають, і про мій вік, у якому вже має бути щось там зі списку досягнень середньостатистичного хомо-сапієнса. І хоч я ніколи не намагалась вписуватись у загальноприйняті рамки і відповідати чиїмось очікуванням, та проте усі ці слова так чи інакше осідають десь у підсвідомості і за сприятливих умов, як от відсутність будь-якого інтересу нормальних чоловіків до моєї яскравої неординарної особистості, почали діяти на мене не найліпшим чином.

- Ну так дєлай чьо-нібуть! – порадив мені Едік.

- Серйозно? Що по-твоєму я маю дєлать?

- Ну, напіши там кому-нібудь в кантактє. Ілі… я нє знаю… ритуал какой-нібудь провєді.

- Що? Що я чую?

- Нє, ну а чьо! Ти ж вєдьма у нас. Вот і іспользуй…

Ритуал… Коли я ходила до бабки у Садках, вона наворожила мені, що немає у мене іншого майбутнього, а лише Денис. Денис, до якого я тепер не відчувала ніц окрім жалощів і поява котрого щораз бентежила мене через понурість і неосяжний сум, котрий він тягнув за собою наче парфумний шлейф. А може дійсно провести той ритуал? Ну, що я втрачу? Хіба що трохи часу.

Я знайшла блокнот, у котрому записувала настанови бабці щодо ритуалу. Перша частина була пов’язана з походом у церкву, а друга – з походом до річки. Тож, я пішла до церкви і замовила водосвяття, не маючи жодного уявлення про те, що воно таке. За менш ніж сто гривень, священники провели ритуал освячення води, опісля служби і літургії, і мені видали літрового слоїка чарівної води для другої частини ритуалу. Цією водою я омилася сама, стоячи у пластиковій мисці, аби та вода лишилася і її можна було використати ще раз. По тому, я символічно омила нею своє маленьке помешкання, включаючи вікна і одвірки. Наступного дня, йдучи на роботу, я мала з собою літрового слоїка, каламутний вміст котрого вилила у темно-зелену Устю зі словами «Йди вода за водою, забери біду мою з собою. А хто зробив біду мені, хай забере її собі.» От і вся магія.

Я не знала, чи буде від того ефект, і який. Я прислухалася до своїх відчуттів і нічого не відчувала. Може я знову покохаю свого екса, який встиг стати мені як той бідовий молодший брат, котрого так хочеться пригорнути, утішити і розрадити, але щоб він швидше пішов собі геть і був нарешті щасливий, бо витримувати його горе було не сила. Може, я зняла із себе якусь ману, яка затуляла мене від інших чоловіків. Може нічого не зміниться і я житиму як і раніше, ходитиму на роботу у пі церію, винайматиму маленьку затишну квартиру на третьому поверсі будинку на Ювілейному, їздитиму до батьків по вихідних і у гори раз на рік. Може я отримаю внутрішні трансформації, які дозволять мені побачити щось, чого я не помічала і цінувати те, що не цінувала раніше… Не важливо. Єдине, що я відчула після того, як викинула в уну біля пі церії свого слоїка, це полегшення. Я зробила усе, що треба було. Хай пройшло майже півтора роки, але я це зробила і це правильно.

Ми з Сяською гуляли містом, роздивляючись людей, зодягнених у яскраві кольори і сонячні окуляри, ми сміялись з чуваків біля цигаркового кіоску і сповільнювали ходу біля вуличних музикантів, що співали про русифіковані міста та любов до Її волосся.

Столик на літньому майданчику пивного пабу Рівень, і нуль три темного з хрумкими дерунами.

- Завжди ти ці деруни замовляєш. Це якийсь прикол, якого я не знаю, скрізь замовляти деруни?

- Та я просто їх дуже люблю, та й все. Їла б їх на сніданок, обід і вечерю. Вдома собі робити їх в лом. От і замовляю. Дешево і смааачно.

- О, мені Макс дзвонить. – сказала Сяська хапаючи зі столу телефон.

- Хто це?

- Чекай… Да, Макс. В Рівні. З Євою. Приходь до нас, якщо хочеш. Ну да. Нікуди. Ага, давай. О, чекай! Ми на лєтніку. Ага. Давай.

- Хтось іде до нас?

- Ага, Максик. То мій дружбанчик, я вас познайомлю.

Максик виявився кумедним чувачком у кепці,  з русявою бородою і довгим зібраним у хвіст волоссям.

- Максім – відрекомендувався він. – А ето Кабан. То єсть, Артур. Што ето у тєбя, ноль трі?

- Єва. Так, я люблю маленькі бокали.

Усі посміялись з мене і моїх маленьких бокалів і замовили собі дорослі порції світлого не фільтрованого.

Артур виглядав як типовий гівняр, у косусі, футболці з назвою якогось рок-гурту світло-блакитних джинсах і казаках. Він мав кучеряве темне волосся, з пухнастим хвостом на спині, невеличку борідку і красиву манеру розмовляти. Він говорив хриплуватим голосом з басовитими нотками і багато жартував. І щоразу дуже поштиво підносив мені запальничку, коли у моїх пальцях зявлялася цигарка. Він робив це так театрально і акцентовано, зупиняючи розмови і жарти, що це здавалося найголовнішою його місією – запалювати мені цигарку.

Ми засиділися до пізна. Офіціантки натирали масивні деревяні столи, перегукуючись одна з одною з різних кінців зали, в яку ми перебрались, ховаючись від комарів і голосного іржання компанії, що пиячила за сусіднім столиком. Бармен вибивав чеки, ховаючись за велетенською скляною банкою каламутним розсолом, у котрому плавали славнозвісні «потопельники» - фірмові мариновані сардельки закладу. Ми вчотирьох напили пива трохи більш як на двісті гривень і викурили кілька пачок цигарок. Помітно захмелівши ми вийшли з задушного пивного генделя на свіже повітря і почали вирішувати як добиратися додому.