XХIV

Якось я їхала маршруткою поруч із випускником одного виправного закладу. З притаманною таким людям жестикуляцією та артикуляцією, чоловік усю дорогу піднімав глибоко-філософські теми і сам же їх закривав, демонструючи неабиякий життєвий досвід та пізнання екзистенційних сенсів.

Це напевно теж характерна риса зеків, як людей, що мають вдосталь часу, аби розмірковувати на самі різні теми.

- От шо такє свобода, знаєш?

- Та вроді як да, - відповіла я, і додумала, що вже ж напевно я знаю про свободу більше за мого попутника.

- Ану, скажи мені одним реченням, шо такє свобода, ну.

Я замислилась. Одним реченням. Свобода – це коли ти можеш піти туди, куди не може зек, спілкуватися з ким хочеш, а з ким не хочеш – можеш не спілкуватися. Це коли ти маєш можливість самостійно приймати рішення і нести за це осмислену відповідальність. Це коли ти маєш право, у самому широкому значенні цього слова. Так, точно… свобода – це про вибір, про тисячі і сотні тисяч варіантів, кожен з котрих є абсолютно відкритим для тебе.

- Свобода – це можливість обирати. – сказала я.

- Ннннуу… - поморщився чоловік, - Не зовсім так, я би сказав. Свобода – це чуство всередині тебе, коли ти знаєш, шо над тобою ніхто не стоїть. І даже коли ти зараз шось не можеш, ти знаєш, шо якшо захочеш – все у тебе буде, понімаєш?

- Мабуть так. - сказала я покивавши.  І подумала, що певно таки людина яка пізнала несвободу, має більше уявлень і про свободу теж.

Отже, свобода не лише можливість обирати вектор руху фізичного тіла, але й ментальний вибір. Відчуття цієї можливості.  Людині, яка фізично обмежена, як от мій попутник нещодавно, надважливо мати це відчуття. То є останній форпост, котрий дозволяє мати бодай якусь ілюзію контролю власного життя. Забери у людини фізичну свободу і вона порине у вільнодумство. Забери свободу думки, і вона зламається.

Можливість обирати грає визначну роль у стосунках. Ми обираємо партнера з доброї волі, зважуючи всі переваги та недоліки, або й не зважуючи, а просто пірнаючи з головою у тембр його голосу, в його запах і у ті відчуття, котрі з’являються всередині тіла, коли він поруч. Це називають пристрастю, або коханням з першого погляду. Дехто досить цинічно зве це хімією і приписує до тваринного єства людини. Та проте, як би там не було, а ми все ж робимо такий-сякий вибір, більш чи менш осмислений, мати стосунки саме з цією людиною.

Я колись обрала Дениса. Мені бракувало розвинених лобних доль, аби дати собі відповіді на питання, що робити з несумісністю у ліжку, як бути, коли обранець не підтримує у складних ситуаціях, у що може розвинутись різне бачення спільного майбутнього і у що все це виллється з часом. Як результат, я отримала потужну драму зі зрадою, викриттям і муками совісті. Та я обрала усе це. Свідомо. У той момент, коли йшла від нього а він пішов поруч і заплакав, благаючи мене не кидати його. Це був той самий момент, коли я вирішила, що усі недоліки можна здолати, коли вирішуєш любити людину все життя. Коли вирішуєш обрати саме цю людину.

В одному досить посередньому фільмі, який однак став одним із тих, що лишають пазлик для моєї персональної картинки світу, героїня зустрічає пару, котра багато років разом. Вони підозріло близькі, мають на подив однакове бачення свого спільного майбутнього, у них дивно збігаються смаки і їх неправдоподібно тягне одне до одного. Центральним моментом фільму для мене став діалог між головною героїнею і чоловіком з тієї пари. Вона запитала його, у чому секрет їхніх стосунків і він відповів: «Треба просто припинити шукати інші варіанти.»

Я записала цю фразу собі у підкірку і згадала після розлучення. Я припинила шукати варіанти тоді, коли варто було пошукати ще, або й просто не шукати, а жити і розвиватися. Я зарано знайшла варіант на котрому вирішила зупинитися через відчуття жалю і драматичності моменту. Хлопець плакав і ці сльози були сльозами відчаю через можливу втрату мене. Ніхто ще не любив мене так сильно, аби так боятися втратити. Він був перший і ці сльози були таким очевидним доказом його любові, що я вирішила більше не шукати.

Пошук – то завжди рух між варіацій, дискомфорт від помилок і нових спроб, він потребує тонусу і боєготовності. Поки ти у пошуку – ти серфиш  поверхнею океану, з хвилі на хвилю. Це весело і захоплююче, але вимагає фізичної підготовки і відчуття балансу, аби не провалитися униз, не закохатися, не впасти у стосунки і бути у пошуку далі. Дехто цілком свідомо серфить усе життя, ніколи не занурюючись у глибину, обираючи віражі на хвилях і ще більших хвилях, дрейфуючи у штиль і чекаючи нових збурень.

Інша справа, коли ти припиняєш пошук. Це вселяє спокій. Ти відрізаєш від себе усіх інших і зосереджуєшся на ньому одному, на тій людині, яка від миті прийняття цього рішення, стає для тебе центром усього. І ти пірнаєш у глибокі стосунки і це зовсім інша історія. Коли ти вирішуєш припинити пошук, ти більше не дивишся на інших, інших просто не існує і відчуття правильності вибору (а без нього вибору б не було) дає той комфорт, якого прагнуть усі психічно здорові люди. Воно приємне – відчуття правильного вибору. Ти все робиш як слід, ти успішний, у тебе все під контролем, тобі затишно і добре. На глибині немає збурень, але є інші виклики, бо часом потрібно не дихати на повні груди і вчитися бачити те, що ховається на дні. Я не дихала. Цілих шість років. Мені було комфортно і спокійно, але чорт забирай, як же вільно і солодко я вдихнула, коли випірнула зі стосунків з Денисом.

І хоч я мала дві спроби знову поринути у серйозні стосунки, вони виявились не надто тривалими і майже не болючими.

Але тепер я мала штиль. І мені було комфортно у цій самотності. Вона не обтяжувала і не мучила мене.

Моя Самотність - поштива дама у літах, що приходить тоді, коли я сиджу у медитації  під моїми уявними ялинами, чи сміюся над чиїмись жартами у гамірній компанії, або лежу у ліжку, слухаючи стукіт крапель об кахлі ванної кімнати, можливо навіть не сама (що гірше, аніж коли була б сама). 
Вона сідає поруч, на краєчок стільця або моєї канапи, тяжко зітхаючи, дістає з кишені білу мереживну хустинку і мовчить. Мовчить до тінітусу у вухах, аж доки не захочеться схопити її за кістляві старечі плечі і трясти з криками "Ну скажи! Скажи хоч щось, старе ти хвойдисько!". Потім зазвичай стає соромно, бо ж я щойно кричала в пустоту чи то... штурхала літню жінку, що мені у бабусі годиться. А то не гречно з мого боку, авжеж.
Її сукенка жалобного чорного з білим пуританським комірцем, і тіні під її сумними очима підкреслює прозора вуаль. Пальці її холодні, вузлуваті, та не спокійні і мнуть носовичка повсякчас, як вона сидить повернувшись у профіль, не дивлячись мені у вічі, з поставою запліснівілої аристократки, з німим докором на тонких вустах - "От бачиш?! Я страждаю..." Та ще артистка, скажу я тобі.
Та проте, інколи, зимовими вечорами, ми сидимо з нею удвох, запхавши ноги під ковдру і доки я читаю їй про казкові пригоди Карлоса та Дона, вона тихенько дзеньчить спицями, плетучи довжелезні смугасті панчохи. "Дивина", думаю тоді я, "невже ти носиш їх під своєю чорною сукенкою?"
І коли я їжджу у гори та спускаюся до води, чи піднімаюсь на схили, вона підкрадається з-за спини і стає поруч. А ноги її... ти не уявляєш цієї дивовижі, ноги її... босі! І тоді мені здається, що під своєю вуаллю вона усміхається, бо зітхання її тоді не жалісливі, а на повні груди. І я люблю її тоді більше за усіх, кого знаю. Бо розумію, що вона шарить.