ХХІІІ

XXIII

- Скучная какая-то у тєбя жизнь сєйчас, Єва. Вапщє нє інтєрєсно стало наблюдать.

- Тобто?

- Ну нє проісходіт у тєбя в жизні нічєво.

Едік сьогодні виглядав краще, аніж останнім часом, і вочевидь, мав настрій попатякати і нарватися на неприємності.

- І що ти цим хочеш сказати?

- Ну што… встряхнуцца нада. На діскотєку хоть сході, снімі каво нібудь, ну.

- Ой, дякую, Едічка, за пораду. – скривилась я і відсьорбнула кави з величезної барвистої чашки. – Я якось не дуже, знаєш, люблю дослухатися до порад мертвяків… Але за турботу вдячна, ага.

- Какая разніца? Нє обязатєльно бить живим, штоби відєть што твоя жизнь в послєднєє врємя стала скучной. Работа, дом і радакі в Кастопалє. Всьо. Гдє рок-н-рол? Гдє путєшествія? Гдє парні?

- Ай…  - я знову заховалася за чашкою.

Він був правий, цей чортів мертвяк. У моєму житті усе наче застигло. Жодних подій, жодних внутрішніх трансформації, якась нудьга та й годі. Я й не проти була б, аби у моєму житті зявився хтось новий, але ніхто не зявлявся. Ніхто навіть не намагався познайомитись зі мною, чи позалицятись. Ні клієнти на роботі, що раніше було не рідко, ні попутники в авто, коли я їхала до батьків на вихідних… Ніхто! Від цього й справді ставало якось тоскно.

- Ну, у мене є ти, Едуард! – вигукнула я. – Хто може похвалитись аж таким цікавим моментом в житті, м? Ти до речі, якось посвіжішав. Що змінилось?

- Прівикаю. – сумно сказав Едік. – Ну і…

- Що? Кажи.

- Мать за мєня моліцца. Сільно. Когда мєня забірают слішком сільно, она как-будто чуствуєт і начінаєт моліцца за мєня, свєчкі ставіт в церквє… карочє, витягіваєт мєня от ніх, нє дайот долго мучіть.

- Хто тебе забирає?

- Да… нє важно. Етого нє обьясніть словамі.

- А ти спробуй.

- Ну… чорт єво знаєт… тіпа сіли такіє, знаєш… - Едік напружено підбирав слова і схоже було, що пояснити те, що він має на увазі, дійсно було важко.

- Ну шо? Чорти? Пекло? Хто тебе забирає?

- Карочє… ладно, я попробую всьо ето расказать. Смотрі. Я сам єщьо нє всьо понял, но похоже, я попал в какой то такой мір тіпа… мєжду адом і вот етой рєальностью. Я должен бил сразу уйті в тот мір… ну… вроді как сразу… чєрєз сорок днєй навєрноє. В пєрвоє врємя било нє так страшно, поетому мнє кажецца, што какоє то врємя душа всьо такі должна провєсті ещьо на Зємлє… как би прощаясь, што лі… Я дальок от рєлігіі і нє знаю, как ето називаєцца. Но потом… нітка которая мєня тут держала – разорвалась і я начал сползать в Тот мір і там… - обличчя Едіка пересмикнулося і він замовк.

- Продовжуй.

- Вот представ сєбє падєніє в бездну. В страшную, тьомную, наполнєнную всємі самимі стрьомнимі пєрєживаніямі, коториє ти вопщє сможеш сєбє прєдставіть. Ти как би падаєш і уже от самого падєнія тєбє до усрачкі страшно, а кромє того… не знаю как сказать, штоби било хоть частічно похоже… по дороге тєбя єщьо цепляют твої страхі. Ето так прімітівно зву чіт, чєловєчєскій язик нє способєн пєрєдать. Ти лєтіш в ужас. Он тянєт тєбя вніз і всьо, што ти чуствуєш – ужас. А потом…

- Що? – я уже забула про каву.

- Потом тєбя різко видьоргіваєт із бездни і тянєт наверх. Ти оказиваєшся над Земльой.

- Над грунтом, чи над планетою?

- Над планєтой. І єто тоже очєнь стрьомно. Ти даже нє представляєш, нас колько.

- Вона крутиться.

- Да!

- І тягне тебе… вас… за собою.

- Да… Откуда ти…? Ти знаєш? Как?

- Чула вже про таке.

- От каво?

Коли у Радянському союзі легалізували аборти, вони стали єдиним способом контрацепції. Жінки здебільшого йшли на них без вагань і докорів сумління, бо так робили усі і це стало звичною справою. І хоч процедура болюча, неприємна і травмуюча, подекуди з віддаленими у часі наслідками для здоровя, вибір між небажаною вагітністю і можливістю працювати та забезпечувати себе був простий. В союзі не існувало релігії, ніхто окрім старшого покоління не говорив про душу і про гріх, нікому особливо було оцінити цього діяння з точки зору духовності. Поняття душі, християнської моралі і етики старанно нівелювалися у радянському соціумі. Партія потребувала працездатного індивіда, котрий не випадатиме із колії через вагітність і вирощування собі подібних. Партія дала жінці право йти на роботу і будувати кар’єру і аборт був таким собі інструментом для емансипації , а заодно, для порятунку від зайвого рота, котрий виснажував би сімейний гаманець.

Чоловіки так само легко відправляли дружин на крісло до абортарію, оскільки це означало можливість зняти із себе відповідальність за наслідки відкритого сексу. Чоловік ні на що не міг вплинути, бо не мав інструментів, не мав контрацептивів. Він абстрагувався і самоусунувся від наслідків, які у той час були суто жіночою проблемою.

Тож душі мільйонів ненароджених поверталися у кінець черги знову і знову, допоки аборти не перестали бути легальними. У партії помінявся курс і тепер потрібні були нові громадяни і збільшення маси пролетаріату. Тоді жінкам почали показувати фільм «Німий крик» і вони з жахом зрозуміли Що накоїли. Потім, коли релігія перестала бути для радянської людини чимось непристойним і соціум по троху почав повертати собі віру у Бога, жінкам дозволили також згадати і про гріх дітовбивства. Наші мами і бабусі, кожна з яких зробила з десяток і більше абортів, каятимуться у цьому до кінця життя.

Під час однієї із таких процедур моя мама пережила зупинку серця. Це тривало кілька митей і її ніхто не реанімував. Цілком ймовірно, що ніхто й не помітив цього, але це помітила і запам’ятала вона. Запамятала на усе життя, як одне із найсильніших і найстрашніших переживань.

«Я летіла угору. Летіла з шаленою швидкістю і цей політ був жахаюче болючий. Я опинилася на відстані від поверхні планети, я бачила її неозорий опуклий бік, огорнутий туманом, і відчула, що вона обертається. Вона крутиться і летить із страшною силою, скаженою швидкістю і я лечу, причеплена до неї, прикута, прив’язана… і кричу від жаху, бо це схоже на гігантський блендер, млин, який розмазує мене і це триватиме вічно. Там страшне місце і крики мільярдів таких же прив’язаних, як я зливаються у моторошний гул. Це було так страшно і боляче, що ніщо не зрівняється з цим.»