ХХІІ

- Прівєт. Ти же рок-музику любиш так?

- Угу.

- А хочеш, поєдєм на рок-канцерт вмєстє?  Мєня прігласілі тут... А сама єхать нє хочю.

Юля дивилася на мене крізь скельця своїх окулярів знизу вгору і я думала про те, що вона робитиме на рок-концерті у своїй рожевій спідничці і у своїх шльопанцях. Навіщо їй на рок-концерт?

- Ем,а куди це їхати і коли? – запитала я.

- Да на етіх вихадних. В автобусє будут мєста. Єдут группи с Ровно, ну там, музиканти всякіє. А мєня позвал Бодя із Ями. Ти ходіш в Яму?

Я підофігіла з того, що Юля знає що таке Яма і якогось Бодю з Ями, який ще й запросив її на рок-концерт. Юля була моєю одногрупницею. Маленька енергійна дівчинка, з фарбованим у руде каре, і поганою славою у студмістечку. Юля приїхала чи то з Житомира, чи то з Вінниці і одразу увірвалася у студентське життя з усією пристрастю пізнаючи принади свободи. Так робили деякі необачні, черпаючи великою ложкою веселощі, досипаючи на парах недоспані ночі, дихаючи перегаром і м’ятними жувачками в обличчя тим з нас, які приїхали сюди навчатися. Цю тендітну непримітну дівчинку, яка просто фонтанувала дорослою сексуальністю і повною відсутністю будь-яких страхів чи бентеги, вітали веселими паплесками по малій дупі мало не усі хлопці з гуртожитку номер чотири. Вона без будь-якого натяку на сором розповідала однокурсницям про свої походеньки і витівки і геть не переймалася такими питаннями, як сесія, що незворотно насувалася на кожного з нас, нагадуючи про батьківські настанови, бичачі хвости, які доведеться крутити у разі невдачі і кошти,які було заплачено за граніт науки. Ні, Юля наче барвистий метелик-одноденка, пурхала по життю, збираючи найсолодші його дари.

У мене не було з нею нічого спільного і ми навіть жодного разу не спілкувалися віч-на-віч, але магічні слова про рок-концерт змусили мене стояти і слухати.

- В Луцкє. Какойто Нівроку ілі тіпа того. Карочє, нє важно. Будєт автобус і тусовка. Єдєш?

- Їду.

Я попередила батьків, що поїду на рок-концерт у Луцьк, запевнила, що буду у безпеці, поїм і одягну шапку. На дворі був жовтень і повітря пахло чорнобривцями і великими стиглими грушами, які глухо бухкали у темну траву, розколюючись і репаючись на шмаття. Кілька таких груш мама поклала мені з собою. Пропонувала ще й бутери, але хто бере із собою бутери на рок-концерт? Чесно кажучи, я й груші брати не хотіла, але мама наполягла. Тож, я пожбурила їх у шкіряний наплічник, прикрашений ланцюгами, сплела волосся довкола обличчя у красиві джгути, одягла куртку із шкірозамінника, і такі ж штанці, і рушила на свій перший у житті справжній рок-концерт.

Автобус стояв на Луцькому кільці. Туди довелося добиратися маршрутками. То був старенький Ікарус з радянським минулим і полущеною фарбою на смугастих боках. Біля автобусу чекали хлопці з гітарними кофрами на спинах і дівчата у футболках з назвами гуртів. Ніколи не любила такі футболки. І не носила. І не тому, що не мала улюблених гуртів, ні. Мені чомусь завше було тоскно від будь-якого мерчу і форменого одягу. А футболки з такими принтами були саме поєднанням мерчу і форменого одягу, котрий дешево і не вигідно для фігури підкреслював приналежність до субкультури.

Це був не просто автобус. Це був автобус з рівненськими рокерами, з музикантами, що їхали виступати на сцені у центрі Луцька. Бути пасажиром цього автобуса – означало доторкнутися до того майже богемного світу, котрим був на той час для мене рівненський рок-андеграунд.

Ми з Юлькою всілися на свої місця у передній частині салону, дочекалися, поки усі чохли з гітарами та барабанами і дротами порозпихають по полицям і багажникам і автобус рушив.

Коли за вікном промайнули останні ознаки цивілізації, з місця біля водія встав чоловік у коричневому плащі горця. Його волосся майже торкалося плечей, вуха прикрашали ряди срібних кілець і кілечок, а на його пальцях виблискували масивні перстні із черепами та кігтями, що закривали на деяких пальцях одразу всі фаланги. Він дістав звідкись велику дволітрову пляшку фанти і пластиковий стаканчик, встав між двома рядами сидінь, спершись на них ліктями і хрипким голосом промовив: «Ну, за от’єхалі!» Це був Юс, знаний у рокерських колах музикант і організатор різних рок-заходів, від концертів до фестивалів. На вигляд йому було біля сорока років, втім, сказати напевно було важко.

Юс наливав фанту у стаканчик і подавав його кожному пасажиру автобусу, рухаючись по салону від переду до хвоста. Наша з Юлькою черга надійшла скоро, бо ми сиділи у другому ряду. Я не зовсім розуміла суть розпивання фанти з одного стаканчика, але хтозна, може у рокерів є якісь свої ритуали. Тож, я прийняла стаканчик і перекинула його вміст у рота.

Я одразу згадала про груші у рюкзаку і рука моя почала судомно шарити у ньому у пошуку рятівної солодкої прохолоди, бо горло мені скрутило пекучим спазмом, а корінь язика одразу почав дерев’яніти так, що насилу вдихнувши повітря я про крехтіла: «Це що… Горілка?!» Юс усміхнувся і відповів своїм чи то зірваним чи то застудженим голосом: «Абіжаєтє мадам! Чістий спірт!»

До Луцька ми ледве доїхали. Страшенно хотілося пісяти, а попросити зупинити автобус заради цієї мети було соромно навіть Юлі. Тому, ми терпіли аж до центру міста, куди нас завезли старим Ікарусом, вказавши на сцену, на котрій уже відбувалися приготування до концерту. На той момент я ще не дуже тямила, що на концертах і фестивалях музика – не головне. Вона, звісно ж як обов’язковий атрибут і свого роду  клей, котрий скріплює усе в одне ціле - усіх тих людей, ті сенси і той рух, але музика лишається на бекграунді усього, що відбувається на концертах і фестах. А відбувається там геть усе.

Ми прожогом кинулися до найближчого багатоквартирного будинку, який ховався за тінистою смугою дерев і кущів. Там, у кущах, ми нарешті змогли зробити те, чим були зайняті усі наші думки останніх хвилин сорок.

- Знаєш, бивают моменти в жизні, когда одін раз поссать – лучше, чєм два раза поєбацца. – блаженно сказала Юля, доки ми весело дзюрчали під чиїмись балконами.