ХХІ

ХІ

- Моя мать прокляла мєня. Старая сука – повільно промовив він по складах.

- Чому ти вирішив, що це прокляття?

- Нє упокойся. Ето всьо із-за нєйо! Я нє могу упокоіцца із-зі нєйо.

- Хм… я думаю про це зовсім інакше.

- Чьо тут іначє думать? Я прівязан к вєдьмє! Ти даже нє понімаєш Што ето такоє і как ето. Оні всє пріходят ко мнє. Ето тіпа чістіліщє, но ти мєня оттуда вириваєш нєнадолго, потом уніжаєш, говоріш гадості і проганяєш обратно. Я нєнавіжу всьо ето! Ииииииии! – завив Едік, і його обличчя на мить перетворилося на моторошну морду.

Це тривало усього долю секунди, але було настільки жахливо, що я поспішила його заспокоїти.

- Знаєш, я думаю тобі пощастило. Ти прив’язаний до дуже лайтової версії відьми. Я не літаю на тобі на шабаші, не змушую тебе переслідувати моїх кривдників… до речі, а ти можеш? Бо було би круто.

- Могу навєрноє. Я нє пробо вал. Карочє! Нахрєн всє еті размишлєнія, в ніх нєт толку нікаково.

- Чекай. Дивись… Твоя мама навряд чи зробила так для того, аби нашкодити. Зазвичай за тих, кого ненавидять – не моляться, знаєш. А прокльон – це від ненависті. Тож, по-моєму, ти зараз гарячкуєш.

- А чьо ето значіть тогда? Чьо за любовь такая єбанутая, што мнє тєпєрь покоя нєт.

- Чувак. Ти знаєш, що таке пекло?

- Да хуй єво знаєт! – дратівливо вигукнув Едік – Огонь там, чєрті, всьо такоє…

- Ага. Думаю, вогонь і чорти – образи метафоричні, ну типу знаєш, такі універсальні, усім зрозумілі страшилки. Думаю, насправді пекло – це дещо більш… ну, персональне чи що. Думаю, твоє пекло буде наповнене тим, що завдає твоїй душі найбільших страждань.

Раптом він здригнувся і наступної миті його звіряча морда була у сантиметрі від мого обличчя, перемістившись з кутка кімнати сюди, до мене. Це було настільки несподівано, що я скрикнула.

- Тогда я уже в аду. – Прошипів він, витріщивши на мене банькаті очиська з жовтими рогівками.

- Відійди від мене! – Прогриміла я у відповідь. Страх поступився гніву і я хотіла вдарити вилупка по його потворній морді, і навіть замахнулася на нього, забувши, що морда його не матеріальна.

Цей рух був чисто рефлекторним, як  коли раптом бачиш перед собою осу, чи іншу літаючу комаху і просто змахуєш рукою, щоб відігнати. Та попри недоцільність спроби вдарити привида, це раптом виявилось дуже ефективним. Едік відлетів у сторону і завив неначе від болю. Його обличчя знову стало людським і тепер він морщився і кривився з острахом поглядаючи то на мене, то на свої руки якими торкався голови, ніби перевіряючи, чи не тече з неї кров.

- Ніколи! Чуєш? Ніколи так більше не роби! Не намагайся налякати мене, чи зашкодити мені, ти гівно. Зрозумів?

Я встала і почала підходити до нього. Я мала чітке і дуже сильне відчуття влади над Едіком. Я звідкись знала, що якщо захочу, то зможу покарати його, зможу зробити йому боляче, змусити його страждати, або й просто зникнути. Я бачила, як його погляд наповнюється жахом. Схоже, він щойно усвідомив те саме що й я, і тепер чекав на мою відповідь, стиснувшись і напружившись. Від його вигляду мене попустило.

- Зникни. – сказала я і змахнула рукою.

Стіна, до якої щойно притискався наляканий Едік, знову квітла плетивом жовтих квітчастих візерунків на недорогих шпалерах.

Майже одразу у двері подзвонили. Це був Денис. Він привів Уму, хоч мав лишити її у себе ще на день.

Коли ми ділили наше невеличке спільно нажите майно, він сказав, що собаку забере собі. І він і я добре знали, що Ума була моя, вона більше любила і більше слухалась мене. Я ростила її дресирувала і для мене вона була як моє дитя. Моїх батьків це дико дратувало, Ума була мало керованою собакою з доволі істеричним характером. Вона не терпіла ізоляції, прагнула завжди бути у центрі подій, плутатися у всіх під ногами і кричала людським криком, якщо її зачиняли у вольєрі, чи в іншій кімнаті, не даючи покошмарити візитерів, чи гостей дому. Тож, я намагалася по можливості лишати її у Рівному, поки їздила до батьків. Денис, який на початку обрав тактику шантажу з обіцянками відібрати у мене собаку, поступово почав морозитися і все рідше забирав її на вихідні. Тож, мені все частіше доводилося просити про послуги няньки у мого вірного Джорджіо.

- Привіт. Ти ж казав, що вона побуде у тебе до завтра! Мені вранці на роботу.

- Привіт. Мені теж. Я вигулював її і побачив у твоїх вікнах світло. Вирішив віддати тобі Умку, бо мені завтра не виходить за нею дивитись.

- Ясно.

Я дратувалась через його егоїзм. Він мав можливість лишити її у себе вдома і побути з нею ввечері, бо його робочий день закінчувався набагато раніше, аніж мій і собака могла не бути сама стільки часу, як у моїй порожній квартирі. Але навіщо заморочуватись, якщо можна просто позбутися її і провести вечір без вигулу та годування?

- Як ти? – спитав він.

- Ніяк. Слухай, мені завтра на роботу… пора лягати спати.

Він стояв, дивився на мене і схоже не дуже то й збирався йти.

- Я скучив. Дуже хотів тебе побачити. Як там матінка?

Його дружба з моєю мамою тривала досі. Мама згадувала про нього за найменшої нагоди і чути не хотіла про якихось інших моїх кавалерів, заявляючи, що у неї один такий зять, якого вона прийняла і інших таких не буде. Вони іноді зідзвонювались, він просив про якусь дрібничку у мами або тата, міг заїхати на каву, вертаючись з поїздки на поліський напрямок, чи привезти якісь гостинці. Він завжди розпитував мене як справи у моїх батьків і завжди називав мою маму «матінка». При зустрічі вони обіймались і цілували одне одного у щоки. Я звикла і мене це не дратувало. До цієї миті. Якого хріна? Ми розлучені уже рік!

- Все добре. Усі здорові.

- У тебе хтось є? – несподівано змінив тему Денис.

- Навіщо тобі це знати?

- Таки відповідати питанням на питання не чемно. – Хитро посміхнувся він.