XVІІІ

XVIII

- Какіє у тєбя плани на Новий Год?

- Хочу зустріти його з тобою.

- В Ровно, ілі в Кієвє?

- Давай придумаємо. У тебе що?

- У мєня туса друзєй на сйомной хатє. Завіснєм… думаю вєсєло будєт. Познакомлю тєбя со всємі.

- Хм… як класно звучить. А першого числа поїдемо до мене. І затусимо з моїми друзями.

- Ок, прікольно.

Я їхала на попутках до Житомирської. Порепаний бусик із затятими рибалками, які всю дорогу розмовляли про снасті і улов, змусив мене промерзнути наскрізь. Моя срібляста шубка з кучерявого козлика, що дісталася мені у спадок від бабусі і була трансформована з величезної шуби барині-сударині у модну коротеньку одяганку з обємним каптуром та широкими рукавами, не врятувала мене, як і мої стильові фіолетові чобітки на високій платформі.

Київ пахнув парфумними шлейфами перехожих та цигарковим димом, що танув у морозному загазованому повітрі. Андрій зустрів мене на станції Театральній і куди ми рухалися далі, я абсолютно не пам’ятала, бо його теплі руки і м’які губи зігріли мене, розтопивши мій мозок до консистенції полуничної жувачки.

Ми приїхали у двокімнатну квартиру з величезними вікнами, наповнену хлопцями і дівчатами, разом чоловік з надцять. Уся перша кімната-студія була заставлена елітним алкоголем на всякий смак, глянцевими дволітровими  пляшками кока-коли та різноманітними соками у пакетах. На робочій поверхні кухні хаотично відбувалися останні приготування: дівчата викладали у паперові тарілки канапки з тертим яйцем та шпротами, солені огірки і помідори, корейські мариновані закуски і шматочки чогось, засмаженого у клярі. Звісно ж, був банячок олівє і не менший баняк мандаринів.

Ми знайомились і пили за знайомство, зі мною ніхто особливо не розмовляв і я посміхалась та слухала чужі дотепи і весь час відчувала, як приємно гріє моє плече рука Андрія.  Це все, що мені насправді було потрібне.

Усі сміялись, галасували, вибігали на балкон покурити і забігали назад, матюкаючись через поламані пластикові двері, ручка котрих застрягала в одному положенні і відкрити їх зовні було майже неможливо, тож курці опинялися у тимчасовій пастці, доки хтось із кімнати не допомагав з тим упоратися, відчиняючи двері зсередини. Коли годинник на телеекрані почав зворотній відлік до опівночі, квартира наповнилася ще гучнішим галасом і більшою біганиною, бо хтось шукав склянки, хтось відкорковував шампанське, а хтось наливав текілу, дівчатка палили папірці з бажаннями, а хлопці палили бенгальські вогники і все це стихло бодай на кілька децибел лише після того, як усі присутні перестукалися склянками і погукали «ЗНОВИМРОКООООМ!!!» І у тій хвилинній майже тиші, доки веселі і п’яні переводили подих, переступивши у Новий Рік, з балкону почувся стукіт. Чувак, котрий вийшов покурити за кілька хвилин до усього цього балагану, не був почутий і зустрів Новий Рік на малесенькому балконі у компанії з власним недопалком. Ми довго смялися, продукуючи кумедні пророцтва на тему «як Новий Рік зустрінеш, так його і проведеш».

Я хотіла побути з Андрієм. На одинці. Ця туса була досить весела, але зрештою, я приїхала сюди не до усіх цих людей. Тож, ми удвох опинилися в тій іншій кімнаті, котра нікого окрім нас не цікавила, бо то була спальня, а спати цієї ночі не збирався ніхто. Ми заснули в обіймах одне одного після того, як кілька дівчаток метушливо понюхачили якусь речовину з підвіконня, залізши до нас у ліжко і вмостившись для процедури на наших подушках.

Вранці у кімнаті-студії, окрім розкиданих тут і там тіл, я застала двох новеньких. Один з них був в елегантному діловому костюмі і білій сорочці з розстебнутим коміром, замість краватки на його шиї висіло рожеве боа, а очі закривали кумедні, здається, жіночі сонячні окуляри. Він танцював. Його друг стояв у красивій сорочці та краватці за діджейським пультом, котрого ще ввечері тут не було і запускав треки чогось схожого на драм-енд-бас. Хлопці були енергійні і рухалися так швидко, що серед усих цих сплячих людей у кольорових шкарпетках і спортивних пайтах, перекинутих склянок, пакетів Сільпо та дротиків померлих бенгальських вогників, вони виглядали прибульцями, а уся ця картина мала злегка сюрреалістичний характер. У туалет була черга.

Ми з Андрієм випили пляшку мінералки, заправились підсохлими бутерами і рушили у напрямкові залізничного вокзалу.

На вокзалі чекало кілька невеличких автобусів до Рівного. Ми запхалися до одного із них, але водій сказав, що відправка буде лише за годину. Хотілося кави. Ми лишили речі у бусику, і рушили у напрямку якогось ТЦ, що височів на горизонті. Розсувні двері впустили нас до теплого приміщення, у котрому не було ані душі. Входи у відділи та бутики було завішено стрічками та мотузками.

- Здєсь чьо, вапщє нікого нєт?

- Ну, але ж відчинено. Дивно було б, якби порожній торговий центр лишили відчиненим.

- А может, оні забухалі с вєчєра і забилі.

- Дивись, там вказівник… пише «кафе». На третьому поверсі.

- Ну, ідьом.

На другому поверсі також не спостерігалося жодних ознак життя. Порожні торговельні зали, у котрих якось трохи зловісно лунала АББА з її Хепі Нью Їр, перегороджені мотузками входи у крамниці і лише ми удвох, у пошуках когось живого, хто міг би налити нам гарячої кави у паперові стаканчики.

- Бляха, у мене таке відчуття, шо он з того бутіка зараз вийде якась зомбі-продавальниця з відкушеною половиною обличчя.

- Дааа… било би красочно. Етот ТЦ і правда напомінаєт сєчас штото із рассвєта мєртвєцов.

Третій поверх зустрів нас вивіскою кафешки і порожньою барною стійкою. АББА закінчила свою пісеньку і тепер звучав Френк Сінатра з котроюсь із різдвяних композицій. Ми вмостилися на стільці за барною стійкою, на котрій блимали новорічні гірлянди, і стали чекати бармена, розглядаючи таблички на пивних кранах.

- Старопрамен. Хочєш?

-Нє, пива не хочу. Кави і води. Саме у такій послідовності.