XVІІ

XVII

Першою думкою було зателефонувати Ользі. Вона точно має щось про це знати! Але, її телефон не відповідав і я зробила те, що зазвичай роблять у будь-якій незрозумілій ситуації – полізла у Гугл.

Я перечитала купу інформації про поминки, девять і сорок днів за померлим, церковні ритуали і народні звичаї, але не знайшла нічого конкретного про те, чому саме душа померлого може лишатися біля того, хто його убив, окрім байок на окультних форумах про помсту і невиконану при житті місію. Культи мертвих існували в багатьох традиціях світу, проте у жодному із джерел я не знайшла чогось такого, що б хоча б частково збігалося з моєю ситуацією.

Я навіть дослідила кілька цікавих сайтів присвячених Вуду, бо саме про цю релігію я чула найбільше всіляких страшилок. Чаклуни, котрі приносять людські жертви, колективні ритуали та навіть оргії з омиванням кровю, поклоніння духам померлих і звісно ж – обернення людини у зомбі. Адепти Вуду і справді поклоняються духам, входять у транс і інколи у таких станах займаються ритуальним сексом. Але людські жертвоприношення, криваві бані і оргії – побрехеньки, що не мають ніц спільного з реальністю.

Що ж, схоже на те, що правду про усю цю замогильну хрінь мені доведеться дізнаватися самостійно і емпірично. Розпитати про усе Едіка було б не зле, але по-перше – мені не надто хотілося розмовляти з цим чмом, а по-друге – він був настільки нажаханий, що толку з нього було мало. По усьому видно було, що Едік у зясуванні правди мені не товариш.

Я чекала телефонного дзвоника від Ольги, але натомість, мені зателефонував Денис, дружбан Сашка, представник якоїсь ерудитної спілки і Сяська. Денис понив у трубку про те, як йому хрінові і депресово, про зоренько натякаючи на те, що причиною усіх його страждань є я і ніхто окрім мене. Сашка запропонував поїхати на дачу в Кмяногірськ, де збереться невеличка туса з шашликами, аСяська кликала на пиво на лавочці. Сидіти вдома і варити у голові усі можливі варіації мертвецьких забобонів, мені не хотілося, тож я пішла з Сяською, посидіти налавочці, доки вона питиме своє пиво. У мене ж бо сама думка про пиво викликала неприємні напади нудоти і апатії.

- Я посварилася з Жоркою. – повідомила мені Натаха.

- З Жоркою? Посварилася? Як це? – недовірливо перепитала я. Посваритися з рудим мяким і добрим, як здоровенний вірний ретривер Джорджіо не уявлялося мені можливим.

- Він останнім часом став нав’язливим. І я завжди знала, що він у мене закоханий, але тепер це якось напряжно. Виховує мене, чуєш… Карочє, мабуть це все.

- Тобто? Ви більше не дружите?

- Та ну бляха, яка це дружба? От скажи.

- Ну, воно то так… але ж це Жорчик.

Джорджіо завжди викликав у мені найтепліші почуття. Він був здоровенний рудий бевзь з висунутою наперед нижньою щелепою і добрими очима. Уся потужність його статури, що наче трохи розпливалася донизу, символізувала його нескінченну ніжність, яку він з щирою відданістю готовий був дарувати тій, котра поведеться з ним приязно. Натаху він любив давно і без взаємності. То була класична і безальтернативна френд-зона, у котру зазвичай потрапляють такі от хороші до мозку кісток хлопці. Джорджіо подавав руку, проводив додому, накидав на плечі куртку і приносив апельсини, коли подруга хворіла. Натомість, йому потрібно було лише кілька лагідних поглядів, щирих посмішок і добре слово.

Я вважала його своїм другом і ніколи не зловживала. Запрошувала у гості, телефонувала потеревенити, цікавилась його життям і інколи просила приглянути за Умою, якщо від’їжджала з дому на кілька днів. І хоч у мене було багато друзів-хлопців, усі вони Уму боялися. Усі вони не викликали у мене такої стовідсоткової довіри, аби віддати їм ключі від квартири і бути певною, що на мої фото у стилі ню, котрі зберігаються на компі, ніхто не дрочитиме.

Зараз, коли Сяська розповідала, як порвала стосунки з Джорджіо, описуючи мені свої почуття, мені було цікаво, як там він, мій милий здоровань. Почуттями подруги я не особливо переймалася. Я знала, що вона відчуває. Я була на її місці. Бляха, я завжди маю при собі з півдесятка таких от дружбанів. Не те, щоб я не вірила у дружбу між Ч та Ж, просто… якось так складається у світі, що прикладів істинно дружніх стосунків такого штибу дуже і дуже мало. Зазвичай же, хтось один таки сподівається на щось більше. У моєму випадку це завжди було так. Проте, робити вигляд, що це не так – було наче правилом гарного тону. Вдавана дружба з хлопцями-приятелями минала одразу ж, як тільки у когось із них зявлялися нарешті нормальні стосунки.

У Сяськи і Джорджіо була саме така дружба. Він щиро сподівався, а вона вдавала. Рано чи пізно це повинно було закінчитись саме так.

Я запросила його на каву. Він сьорбав з великого керамічного горня з візерунками і виглядав зажуреним. Я хотіла розпитати його про все на світі, про те, як він почувається, про що думає, хотіла розрадити його і вже добирала слова для промови, але раптом…

- Жорка… я вбила людину.

Я не знаю, чому і навіщо сказала це. Ці слова наче зависли у повітрі і блимали як неонова вивіска на наливай ці. Повз них уже не можливо було пройти, промовчати, віджартуватися.

- Бля, я нікому про це не говорила. Ти перший і єдиний. І чомусь я кажу тобі це саме зараз. Незнаю, навіщо.

- Тобто… ти це зараз серйозно сказала?

- Так.

- Кого ти вбила?

- Одного мужика, який хотів мене зґвалтувати. По дорозі в Крим.

Джорджіо мовчав і дивився в підлогу. Здається, він роздивлявся свої шкарпетки, бо ворушив пальцями на ногах і водночас виглядав дуже замисленим. Мязи на його щелепах напружилися.

- Я переживав за тебе. Тепер розумію, що не дарма. Було у мене таке відчуття… знаєш… що не треба тебе відпускати. Але, хіба б ти послухалась?

- Ні. – посміхнулася я.

- Як ти? – після паузи спитав мене мій друг.

- Не знаю. Я довгий час намагалась недумати про це. Ну, знаєш, він заслужив. Мудак, який поліз до мене своїми руками і дав мені зрозуміти, що зробить зі мною Все. Жорка… він хотів зробити зі мною всі ті штуки, описував це такими словами… Я зрозуміла, що мені не вийти звідти живою. От якось… відчула, знаєш. Що він не просто зґвалтує. Він мене уб’є…