XVІ

ХVI

Хижо. Як же мені хижо. Я лежу на поверхні розкладеного дивану і почуваюся його частиною. Моє тіло нагадує аморфну субстанцію, котра набула форми лише завдяки ємності, у котру її помістили. Рухати її не варто, бо нестійка, болюча, тремтлива і млосна. В народі цей стан зветься бодуном, і хоч я не полюбляю романтизувати різного штибу абстиненції, та й слово бодун мені не подобається. Воно посилює відчуття глухого відлуння звуків і думок, які бувають у керамічній макітрі, коли по ній стукнути чимось деревяним. Цей тілесний стан, поєднуючись зі смутним відчуттям сорому та огиди, утворює воістину жахнючу суміш, від переживання котрої хочеться заснути на два дні і прокинутись без спогадів про вечір Ікс.

Я звісно, обіцяю собі більше ніколи. Ну навіщо? Навіщо було пити ще й шампанське? І кому були потрібні ті цигарки, від яких тепер голос як у старої алкодіви, що з легкістю може виконувати шансончик, переспівуючи Шуфутінського?

Ти мусиш вливатися у колектив, мусиш розділити з ними їхній хліб і їхні видовища. Ти і без того надто виділяєшся, тож не випендрюйся і вписуйся. Я вписуюсь. Іноді. От як вчора, наприклад, коли разом з моєю зміною у ресторані, поїхала пиячити у баню. Пиво, копчена риба, горілка і шампанське.

Друг шеф-офіціанта чіплявся до мене весь вечір, а коли я пішла у душ – припхався й туди саме у той момент, коли я намилила голову шампунем і стояла з заплющеними очима і мильними патьоками на обличчі. Вигнати його, сміливого і збудженого від солідної дози алкоголю,вийшло не одразу. Гопувате і тупувате створіння із дворів спальних районів, що вважає комплімент про «красіве тєло» достатньо романтичним і звабливим, аби я у ту ж мить кинулася на нього, не змиваючи шампуню з волосся.

Я не зробила нічого, за що могло би бути соромно. Тоді чому мені соромно? І так щоразу, коли я випиваю більше ніж два келиха вина. Що це? Якась невротична потреба у самоконтролі, чи підсвідомі страхи?

Моє покоління виросло в культурі споживання. Ми з дитинства стукались склянками з Юпі і знали, що таке похмелитися. Кожне свято, родинне, чи корпоративне, неодмінно мусило мати у собі компоненти алкотрешу, якусь драму на кшталт бійки, чиїхось сліз, або блювотиння на підлозі. Хтось із родичів, чи колег сповзав під стіл, когось клали сплячим у сусідню кімнату, хтось починав голосно розмовляти, реготати або вживати ненормативну лексику. Кисло-часниковий запах застілля знайомий нашим ніздрям з дитячих років, став нормою життя, всотаною у підкірку, вплетеною у картину світу, в об’єктивну його реальність, в культуру кожного українця, котрий точно знає що таке гостинність і щирість.

Мій тато щиро вважає, що гостинний господар – це той, хто має змогу (фінансову і інтелектуальну) накачати свого гостя до поросячого вереску. Тверезий гість, що полишає дім, неначе маркер нездалості газди, котрий не виявив достатньої наполегливості, або ж достатньої кількості горілки у барі серванту. Ганьба, одним словом.

Фраза «ну, давайте» - це лейтмотив нормального українського застілля. Її без зайвих пояснень розуміє кожен, хто зростав на теренах пост-радянської неньки.

Не сказати, що я не любила цього. Принаймні, усвідомлено я точно не фіксувала до цього явища якихось негативних відчуттів, воно ж бо було нормою життя і інакшого я ніколи не бачила, хоча зростала у порядній родині, де до алкоголю було звичайне ставлення, таке як у всіх, без перегинів і оригінальності. Скорше, я відчувала якийсь смутний страх перед нетверезими дядьками і тітками. Вони наче божевільні, які ще на початку вечора були нормальними і ось, трохи здуріли і непристойно жартують та голосно верзуть якусь маячню, самі ж з неї сміються, але треба робити вигляд, що я анітрохи не збентежена, що усе в нормі і я сприймаю цих людей приязно та щиро.

Насправді ж, вони бентежили мене, ще й як. Можливо саме з цієї бентеги і походить той неприємний післясмак пиятики, у котрій я переходжу якусь лише мені відому межу тверезості. Можливо саме тому я так часто намагалася замінити алкоголь на інший вид допінгу, посилаючись на те, що змішувати не варто і я ліпше покурю травички, доки ви усі бухаєте. В результаті, бухаючі теж починали курити шмаль, а трішки згодом, у середині вечора, я випивала перший келих, так наполегливо і приязно запропонований мені кимось у компанії. Таке траплялося кілька разів і мало погані наслідки для мого тіла, тож я намагалася не повторювати, і зрештою, покинула випендрюватися і просто пила алкоголь, як усі.

Едік завжди сидів поруч, коли я прокидалася з бодуна. У такі моменти, в його погляді було щось ніжне і співчутливе, по-дитячому наївне. Але, не тепер. Зараз його тінь стовбичила у кутку за шафою і мені навіть не хотілося повертати голову, аби глянути на нього.

- Ох, блядь… Едуард, мать-твою-за-ногу – проскавуліла я, тручись носом об подушку, - Твоя морда точно не те, що людині треба бачити з похмілля. Пішов нафіг звідси.

- Я нє могу. – сумно відповів Едік. Його голос звучав глухо і сумно. А може, це моє хворобливе сприйняття так це розтлумачило. А, байдуже.

- Згинь… - простогнала я, уявляючи, як би було файно, якби не оце от безтілесне створіння, а хтось живий, теплий, із плоті та крові раптом опинився поруч і подбав про безталанну дівчинку, яка воліє не вилазячи з ліжка цілий день, їсти смажену картопельку з соленим огірочком і кетчупом і запивати це все добряче приперченим томатним соком.

Зателефонувати Денису було частим моїм бажанням у таких ситуаціях. По-перше тому, що він з радістю відгукнеться і не відмовить, по-друге тому, що він обожнює бачити мене у такому стані і з особливою ніжністю та любовю турбуватися про мене, виявляючи максимум співчуття і розуміння.

Ми з Дєньою свого часу мали не букетно-цукерковий період, а горілчано – чіпсовий. На романтичних побаченнях ми з легкістю та азартом випивали чікушку горілки, зажовуючи її горішками чи іншими снеками у хрустких барвистих пакетиках. Ні, свій букетик я завше отримувала, бо Дєня був галантним кавалером і справжнім романтиком, але і алкоголь у наших стосунках був присутній практично завжди.