XV

Я відпускаю людей. Легко і невимушено. Вони спадають з мене непомітно, як лусочки зайвої шкіри, як відмерле волосся. Відмерле. Саме так, хоч вони ще живі. Мабуть, це також історія про мою черствість, якою так докоряла мені мама ще у дитинстві.

У дитинстві я була такою дитиною, яка частенько видавалася дорослим недостатньо привітною і милою. Я рідко була милою. І хоч доросле життя однозначно внесло свої корективи, проте думаю, що милою мене і наразі можна назвати з натяжкою. Це не мій прикметник, однозначно. Хоча б тому, що я відпускаю людей, як лусочки відмерлої шкіри. Ось чому.

Усі знакові прощання зазвичай відбувалися восени, коли пахло мокрим асфальтом, жовклим листям, новою шкірою черевиків і свіжою поліграфією. Обожнюю осінь. Вона згладжує неприємний післясмак прощань.

Одного вересня я приїхала у Рівне на смішну урочистість, що звалася «Посвятою у студенти». Подія відбувалася у міському будинку культури і складалася в основному з промов, з котрих не запам’яталося ані слова. Звісно ж, я спізнилася. І коли зайшла до зали, просто зайняла вільне місце позаду усіх, ближче до входу. Лише пізніше я помітила, що деякі ряди крісел були позначені папірцями формату А4 з абревіатурами та цифрами, що означали назви груп. Такий собі орієнтир, адже я й не запам’ятала толком як називається моя група.

Усі присутні були вчорашніми учнями сільських і міських шкіл, які понад усе прагнули виглядати дорослими. Разом чоловік сто з лишком. Усі були усміхнені, енергійні і натхненні. Дехто з показною байдужістю запхав у вуха навушники плеєра, хтось уважно спостерігав за сценою, на котрій мінялися пишномовні оратори. А я спостерігала за людьми. Дівчатка і хлопці, симпатичні і не дуже, юні обличчя, які я буду споглядати у наступні п’ять років. Я знатиму їхні імена і прізвища, їхні голоси і характери, ми будемо сидіти в одних аудиторіях і читальних залах бібліотек, будемо відзначати свята і здавати іспити разом.

Тож, я просто витріщалася на усіх цих майже посвячених студентів, міркуючи собі, що справжня посвята у студенти мусила б виглядати зовсім не так, і супроводжуватися не промовами, а тостами, розпиванням алкоголю з палітурок підручників, з якимись елементами дідівщини від старшокурсників, з конкурсами на швидкісне поїдання бутерів зі шпротами на обжитій тарганами общажній кухні і ще чимось на зразок того.

Погляд мій раптово зупинився на одній людині, що сиділа за кілька рядів попереду. Не знаю чому саме. Можливо через плечі обтягнуті чорною шкірою якогось піджака чи куртки, може через чорний сторчкуватий їжачок волосся, крізь котрий просвітлювалась шкіра потилиці, а може, через срібне кільце у мочці вуха. Хлопець? Раптом голова з сережкою повернулася убік і я зауважила ніс з горбинкою, схожий на дзьоб маленького хижого птаха, усміхнені пухкі губи і те ж саме срібне кільце в іншому вусі. Дівчина. Смаглява шкіра, вигнуті серпиками брови, кругле обличчя, яке випромінювало якусь таку відчутну впевненість і силу.

Ми будемо подругами. Ось така проста і чітка думка. Безапеляційна і однозначна. На той момент я не знала, чи будемо ми навчатися в одній групі, чи у паралельних, чи просто на одному потоку. Я не знала, чи будемо ми перетинатися і як часто. Але я точно знала, що ця дівчина із зачіскою-іжачком буде моєю подругою. Ні, вона Уже моя подруга. Просто, сама вона ще про це не знає.

На першій же парі практичної психології, де була присутня лише моя група, викладачка попросила поставити столи квадратом так, аби всі могли бачити одне-одного, і по черзі розповідати про себе усе, що здасться важливим. Моя подруга сиділа навпроти. Вона спілкувалась з якоюсь дівчинкою і поки не помічала мене. Черга у колі презентацій дійшла до мене і я назвала своє ім’я, розповіла з якого міста приїхала, сказала, що люблю малювати, читати фентезі і слухати музику.

- Яку? – раптом стрімко повернулася до мене вона.

- Рок-музику… різних стилів, - не вдаючись у подробиці відповіла я.

- Тоді будемо дружити. – посміхнулася вона і простягла руку через стіл.

Її звали Віта і вона стала моєю ліпшою подругою на найближчих чотири роки. Вона також любила рок-музику, теж малювала і була насмішкувато зухвалою, хлопчакуватою і крутою. Проте, мушу зауважити, її хлопчакуватість була оманливою, бо стосувалася лише певної частини її образу. Віта була пластичною, грайливою і привабливою стовідсотковою дівчинкою.

Ми разом прогулювали пари, читали Кінга у м’яких палітурках, беручи книги у прокаті за рогом та обмінюючись прочитаними, аби зекономити кілька гривень. Ми ходили на дискотеки, де танцювали без алкоголю і хлопців просто тому, що нам подобалося танцювати і подобалося проводити час на тусовках, роздивляючись людей і сміючись до коліків у животі з одним нам зрозумілих жартів. У нас завше були причини посміятися.

Дискотеки були єдиним відомим засобом десь затусити. Хоча, ми чули про місцевий рок-клуб, але не знали де саме він знаходиться і чи можна туди потрапити не будучи знайомими з якимись до прикладу викидайлами, чи сином власника, чи іншою втаємниченою особою, котра під покровом ночі проведе нас, не обізнаних у тонкощах рок-н-рольної туси, у цю обитель гріха і шаленства. Дуже хотілося.

У Віти був друг, і друга звали Варшик. Точніше, це було наче б то його прізвище, а звали його Сергієм. Та називали усі Варшиком. Варшик пообіцяв зводити нас з Вітою у «Яму». Саме так називався рок-клуб.

Приглушені звуки грому і гарчання свідчили про те, що ми уже близько. У нетрях якогось спального району, серед п’ятиповерхівок, а точніше, в підвалі однієї із них, були відчинені металеві двері, звідки лунала гучна важка музика. Патлаті хлопці і дівчата стояли купками тут і там, хтось сидів на бетонних перилах при вході у клуб, хтось – на парапеті біля сірого бетонного муру, що відгороджував якесь заморожене будівництво. Усі нещадно диміли цигарками і тримали у руках пляшки з пивом.