XIV

XIV

Чи могли б ми ніколи не зустрітися?

Я дивилася на власне відображення у вікні вагону метро і бачила сумне красиве обличчя дівчини, неначе з якоїсь картини одного із художників доби Ренесансу. Накидане прозорими напівтінями, натяками і тонкими лініями. Руді кучері, зібрані на маківці у незграбну конструкцію та перехоплені над чолом кількома кольоровими обручами у тон смугастому шалику. Цього сезону мені подобається фіолетовий. Мої високі чоботи на товстій танкетці яскраво фіолетового кольору. Психологія каже – то колір людей, які схильні до магічного мислення і втечі від реальності. Ці люди обирають релігію, містику, вірять у забобони, драконів, фей та ельфів, вони загадують бажання і сподіваються на диво, вони покладаються на інтуїцію та нехтують логікою.

І коли ми так звикли до твердження, що інтуїція суперечить логіці? Як на мене, інтуїція – це сама логічна штука у світі. Це відчуття, породжене підкірковою системою древнього мозку, що зчитує десятки й сотні сигналів та перетворює їх на чіткі, проте невербальні імпульси у вигляді готового та неусвідомленого до кінця висновку. Чуття. Це те, чим я керуюсь найчастіше, так. І поки кора мозку обробляє символи у вигляді літер, цифр, слів, жестів та прямих меседжів, формуючи так звані логічні ланцюжки, стара хитра підкірка уже все давно знає. Бо дика її суть за секунди вловлює направду важливі сигнали від навколишнього світу, у вигляді звуків, запахів, гри світла і тіні, мікрожестів та усього того, що ми не встигаємо зафіксувати свідомістю, проте воно зчитується, аналізується і кричить до нас із глибин підсвідомості.

Чи могли би ми ніколи не зустрітися?

На тій порожній трасі без дерев, населених пунктів та розвилок. Чи мала я вибір серед безлічі машин? Чи мав ти вибір, серед безлічі попутниць у коротких джинсових шортах?

- Як думаєш, чи існують випадкові зустрічі? Може ми з тобою зустрілися випадково і все могло би бути зовсім інакше?

- Нєєєт, Євочка. Нам суждєно било встрєтіцца. – співає мені на вухо підлим голосочком Едуард.

Я бачу його відображення у вікні вагону, поруч із моїм. Доки приємний чоловічий голос з чіткою неприродною артикуляцією сповіщає про наступну станцію, я бачу, як не по погоді вдягнений у білу майку Едік дивиться на мене зблизька, майже впритул присунувшись до мене, торкаючись рукою неслухняних пасмочок на моїй скроні.

- Відвали від мене, Едік! – гарчу я, відсовуючись від нього і розуміючи усю марність цього руху.

- Чьо? Страшно стало, да? – кепкуючи всміхається він.

- Не лести собі. Чого б мені тебе боятися?

- Хотя би патаму, што раньше ти нє знала Что Я Такоє.

- Едік, ти справді думаєш, що для мене це має якесь особливе значення? Реальний ти привид, чи плід моєї уяви, мені все одно. Це для мене майже однакові речі, розумієш? Усі вони із такої собі зони сутінків, усі переплетені і межа між ними тонка… якщо вона взагалі існує.

Едік був явно розчарований. Троляка хотів насолодитися моїм страхом, владою над кимось живим, котрою так жадібно харчувався за життя і сподівався тепер отримати після смерті. Він перестав всміхатися і понуро відсунувся від мене.

- Как думаєш… зачєм я к тєбє прівязан?

- От же ж бляха, Едуард! Я сподівалася – ти мені це і розкажеш.

- Да я ващє дупля нє рєжу зачєм всьо ето мучєніє.

- Болить?

- Ти нє поймьош. – махнув він рукою.

- Ну, і не треба. Моя станція. – сказала я, підхоплюючи сумку.

- Наша, дєтка. Наша. – зітхнув Едік і поплентався за мною.

Завтра я зустрінуся з Андрієм. А сьогодні у мене паті. Я їду до Олександра. У мого лицаря сьогодні День народження. Я везу йому антикварний портсигар, куплений у дядьків на імпровізованому блошиному ринку на Набережній, і свої вітання, звісно. А він чекає на мене у компанії друзів у котрійсь із київських квартир. Цікаво, чи усі його друзі такі ж гламурні готи, як Сашко і його сестра?

Біля виходу з метро мене забере друг Олександра, бо іменинник сьогодні не за кермом. Друг буде на байку і я радію з можливості знову відчути під собою вурчання блискучого металевого звіра, котрий неквапливо везтиме мене вулицями столиці, серед вечірніх вогнів і потоків теплого повітря, що підіймається від асфальту, зігрітого останнім теплом осіннього сонця.

Пахне пожовклим листям, бензином і  якоюсь дивною романтикою великого міста, що байдуже і майже неохоче розкинуло переді мною свої обійми.

Я стою на вулиці сама деякий час, доки до мене з гарчанням наближається байк. Не з тих сяючих хромом чоперів, на котрому катав мене Олександр, а спортивний, швидкісний, схожий на пригнутого перед стрибком звіра. І приязний та стриманий хлопець у шоломі пропонує мені застрибувати за його спину і триматися міцно. Шолому він мені не запропонував. І я пошкодувала про це уже через п’ять секунд. Як і про те, що взагалі сіла на цього монстра, бо мотоцикл за мить відірвався від землі і помчав темною вулицею з такою швидкістю, що у мене виникло стійке відчуття, наче моя душа не встигає за моїм тілом, котре летить, розсікаючи осіннє повітря назустріч смерті. Я тримала свою сумку на згині ліктя і вона летіла поруч, час-від-часу б’ючи мене по спині і ребрах. Я трималася за шкірянку байкера, притиснувшись до його спини і майже лежачи на ньому, і коли він пригальмовував, я з’їжджала  на його спину, періодично опиняючись практично сидячою у нього на плечах. Я затисла його ребра колінами і тихенько пищала, приготувавшись вмерти.  Я заплющила очі і не могла вдихнути повітря, котре потужним струменем забивало мені подих. А він заходив у повороти, не збавляючи швидкості і нахиляючи мотоцикл до землі так, що наші коліна майже торкалися асфальту. Я інстинктивно смикнулася в іншу сторону, намагаючись втримати рівновагу.

«Нє дєлай так!» - гукнув з-під шолома хлопець. «Когда я вхожу в поворот і наклоняю байк к земле, ти тоже должна наклоняться, вмєстє со мной. Іначє байк занєсьот.» Зрозуміла. Хилитися разом, ага. Долаючи інстинкт самозбереження, задихаючись від жаху і стримуючи крик, майже торкатися асфальтової стрічки худеньким колінцем і думати… ні, не думати, бо думки летять позаду, разом із душею, намагаючись наздогнати моє стиснуте пружиною тіло.