ХІІІ

ХІІІ

 Ця історія почалася тоді, коли ми з Дєньою ходили містом, тримаючись за руки і мріяли про затишний куточок, де можна було б притиснутись одне до одного і цілуватися до запаморочення. Ми йшли пізно ввечері повз Грабника – тінистого затишного цвинтаря майже у самому центрі міста. Той цвинтар полюбляли місцеві готи і мамкині сатаністи з фото-мильницями, які фоткалися на могилах з цигарками у зубах і з клепаними браслетами зі шкірозамінника на зап’ястях. 

Денис сховався у густій тіні грабів, аби посцяти біля котроїсь з могилок. А коли повернувся – сказав мені, що сьогодні Ніч Ножа, або Вальпургієва Ніч. Я не розуміла про що він торочить, і він пояснив, що напередодні Шабашу, відьми в’яжуть на могилах померлих відьом стрічки із зображенням ножа. Це запрошення темної душі на Шабаш.  Я розсміялася тоді, потролила Дєню за його глибокі знання з окультизму. Сказала, що все це фігня і фантазюльки хворих на голову людей, які сиплють сіль, розмахують кристалами на мотузочках, в’яжуть стрічки, водять над вогнем ножами, закочують очі у трансі… і називають себе чаклунами. 

Справжня магія, сказала я тоді, - це внутрішня сила людини, сила її думки, її енергетика, вміння взаємодіяти з силами природи. Для цього інструменти не потрібні. А оці цяцьки-пецьки-ритуали – це примітив для кіно і тусовок дівчаток-готес. 

Ми дійшли до мого під'їзду, потислися трішки одне до одного у проміжку між поверхами і попрощалися. 

Я жила у пенсіонерки Люсі Дмитрівни. Знімала кімнату у квартирі на сьомому поверсі дев’ятиповерхової панельки, разом з дівчинкою Машею, яка працювала допізна у кухні ресторану. Майже перша ночі, Маші немає, і спека у кімнаті, наче у духовці. Я відкрила двері балкону, аби створити хоч якийсь рух повітря і лягла спати.

У кімнаті була вечірка. Темряву розбавляли тьмяні кольорові вогники, які виблискували звідкись у такт музиці. Я була не в змозі розгледіти жодного із присутніх у цій напівтемряві, проте знала – усі хто тут є – мені знайомі. Темна постать, яка пригнулася, наче намагаючись прокрастися непоміченою до кімнати, причаїлася у дверях. Хто це? Хтось чужий. Я наблизилася, аби роздивитись непроханого гостя і раптом… На мене кинулася жінка. Велетенська огрядна баба, яка обхопила мене обома руками і стисла з такою силою, що я зрозуміла – вирватись мені не вийде. Ніколи. Від цієї думки мною опанував такий жах, що я закричала. Пронизливий писклявий крик виривався не з рота. Кричало у моїх грудях. Усе це тривало долі секунд, та я відчула її радість. Таку лиху і недобру. Баба не просто схопила мене. Вона мене обіймала! Душила мене у радісних обіймах і це було наче вона довго шукала мене і нарешті знайшла. І тепер нізащо не відпустить. Мій пронизливий писклявий крик викинув мене зі сну, лишивши у носі запах бабиного светра, лишивши у вухах звук її хриплого вдиху.

Фіранка на дверях балкону колихалася теплим вітром. У кімнаті було темно, нестерпно задушливо та… страшно. Я не ворушилася і майже не дихала, відчуваючи присутність баби усім своїм єством.

У коридорі щось тихенько зашаруділо. Двері без звуку відчинилися і Маша прослизнула до кімнати.

- Увімкни світло!

- Ох! – піскочила Маша у темряві, - ти не спиш…

- Маш, включи світло.

Маша намацала вмикач і світло різануло мені очі. Моя сусідка дивилася на мене, перелякану і мабуть, зблідлу, без жодних емоцій.

- Ти малюєш дуже дивні малюнки. – навіщось сказала вона.

Над моїм ліжком на стіні висів ватман з малюнком темного янгола – сумної блідої дівчинки з чорними пасмами волосся, що сягали землі і величезними чорними крилами за спиною. Малюнок був виконаний акриловими фарбами всього у трьох кольорах: чорному, білому та синьому. Інші малюнки лежали стосом на столі, поруч із пензлями та фарбами. На деяких були демони, на деяких – янголи, був малюнок з могилою, на старезному надгробку котрої написано Viva la Vita. Сіра рука з почорнілими нігтями виривалася з могили, показуючи знак V. Більшість цих малюнків у різний час у мене виклянчили друзі і приятелі. А я не надто й старалася зберегти їх у себе, тож, роздарювала за першою вимогою.

Малюнки, як книги – власнику не потрібні. Я ніколи не розуміла власників великих бібліотек чи завалів картин, що у кілька рядів підпирають стіни у майстернях. Прочитав книгу, всотав у себе її послання, яке змінило тебе, або ж ні, і все, на тому її роботу у твоєму житті завершено. Який сенс її берегти? Яка ймовірність того, що ти прочитаєш її знову? Та й навіщо перечитувати книгу, яку уже читав, коли цей час можна витратити на прочитання нової? Не бачу у тому сенсу. Хіба лише – попестити власне самолюбство, споглядаючи ряди прочитаної літератури і тішачись із власної ерудиції, та ще, демонструвати цю експозицію власного марнославства усім, хто заходитиме у твій дім.

З малюнками геть те саме. Творячи, художник віддає світові данину. Він бо має найвищий дар – здатність висловлювати те, що висловити може далеко не кожен. Після написання, картина більше не належить творцеві. Вона належить світові, бо це як енергія, яку ти береш від Всесвіту, трансформуєш у свій власний творчий потік, кайфуєш від цієї трансформації, від цього нескінченно прекрасного процесу, отримуєш сатисфакцію і… повертаєш світові його частку. Зберігаючи у себе картини, відмовляючись їх дарувати, чи продавати, ти акумулюєш у своєму домі зайву енергію, яка застоюється, не працює, не рухається далі і виходить – покликана лиш тішити твоє власне его нагадуванням про те, який ти збіса славний малювака.

Винятком може бути лише та ситуація, коли малювака з тебе гівняний і роботи твої нікому не потрібні й задарма. Хоча, як показує історія Ван Гога – іноді цінність роботи вимірюється часом та ще умовностями сьогодення, моди, яка диктує що є класним, а що – посереднім.

Тож, так, я малювала дивні і похмурі малюнки, і відпускала їх у світ за найменшої можливості. Як відпускала майже усі прочитані мною книги.