ХІІ

ХІІ

Дорога відсікає від тебе усе, що було До і лишає тебе на самоті із твоїми світами, з твоїми думками і жалощами. І коли так склалося, що подорожуєш ти наодинці, без колоди карт і пива у пластику, а лише із втулками навушників у вухах і пейзажами за вікном, ти маєш час передумати собі усі варанти невдалих розмов, у котрих отримав фіаско, і відповісти усім своїм кривдникам якимось особливо філігранними зворотами та розкласти по поличках їхню чмошність. Підкреслюючи власну правоту.

О, я люблю невротично прокручувати у своїй голові старі заїжджені платівки таких життєвих моментів і незакритих гештальтів, як зараз модно казати. Я смакую їх, переказуючи кожне слово і виправляючи невдалі фрази, замінюючи власну недолугу мовчанку влучними і колючими формами. Я займаюся цим доти, доки мій настрій не погіршиться вкрай, а тоді, мій внутрішній прагматик спиняє це обридле скреготіння платівки і викидає її геть до наступного разу, коли я матиму час та натхнення на це не вельми приємне заняття.

Я їду у Київ. На трасі біля рівненського зоопарку, йду собі у напрямкові столиці, виставивши палець угору. В руці моя червона маленька дорожня сумка. І настрій мій окрилений від передчуття зустрічі з Андрієм. Він здає сесію, і ми побачимося завтра. А сьогодні, я запрошена на вечірку до Олександра, готичного хлопця з коротким ірокезом та нарощеними іклами. Ми спілкуємося іноді у ВК і здається, я досі йому подобаюсь.

Візуалізую собі авто з чистеньким теплим салоном і парою на передніх сидіннях. Не маю сьогодні великого бажання спілкуватися. Хай би собі торохкотіли про своє і між собою, доки я сидітиму за їхніми спинами, занурившись у власні думки і стихійну фолькову музику Hoven Droven. Та музика, вона така, під котру хочеться танцювати, коли тобі зле. Так зле і так сумно, що хочеться танцювати. Отака то музика.

Мені не сумно і не зле. Хіба що, зовсім трішечки скреготить тоненький голосочок. Вредний такий, вїдливий і настирний. Запитує всяке. Чому Андрій дзвонить все рідше, чому не зустрічає, не проводжає, чому, чому, чому…

Замість мінівену, біля мене пригальмовує сріблястий седан з тріщиною на лобовому склі. Дверцята спереду відчиняються і, крізь звуки співу чи то Енії, чи то Лорени МакКейн, на мене віє теплом із салону у переміш із запахом сандалу та схоже, іланг-ілангу. Жіноча рука  похапцем викидає якийсь мотлох з переднього пасажирського сидіння на заднє, доки я вмощую сумку під ноги і сідаю на місце поруч із водієм.

Приємна посмішка, така відкрито-білозуба і широка, які бувають лише в іноземців. Наші люди не всміхаються так незнайомцям. Наші люди узагалі, мало всміхаються без потреби. Ми не говоримо спонтанних компліментів, не сміємося, закинувши голову назад, ми не виказуємо надлишку емоцій, аби не зловити погляд, сповнений нерозуміння. До чого ця експресія? Людино, тримай себе у руках. Усе це у наших краях вважається не щирим. Ми порційно дозуємо на акуратні кавалки усі душевні пориви і видаємо їх світові незнайомців добряче зваживши та проаналізувавши обставини. Лише так. І ніколи інакше.

Жінка за кермом має хвилясте скуйовджене волосся медового відтінку, з окремими висвітленими пасмочками, і дивовижні карі очі, трохи широко розставлені, що у поєднанні з дещо широкуватим носом, робить її обличчя не типовим а відтак, таким що легко закарбовується у памяті. На переніссі її ластовиння, на плечах якась кудлата одежина типу синтетичної шуби чи кожуха. У цю досить теплу жовтневу пору.

Вона притишує музику і запитує мене, чи не у Київ мені потрібно. Саме у Київ, посміхаюся я і розстібаю ґудзики свого пальто, бо у салоні і справді тепло.

- Чудово! – каже вона. – Мені так хотілося сьогодні зустріти когось цікавого. Та ще й з такою компанією, кидає вона загадковий грайливий погляд на заднє сидіння, змушуючи мене озиратися у пошуках «такої» компанії. На сидінні розкидані речі – кольорова шаль, термос, пластикова папка, мапа, і якась незрозуміла кам’яна чи керамічна фігурка, схожа на маленьку круглу вазу з якимись випуклостями.

- Я Ольга – каже мені вона, усе з тією ж посмішкою.

Коли вона говорить, то повертається до мене усим обличчям так, наче хоче зазирнути мені у вічі і погляд її швидко ковзає по моєму обличчі, зачіпляючись за окремі риси. Принаймні, так мені здається. Я трохи ніяковію, бо вона відверто мене роздивляється. З таким непідробним інтересом, наче хоче запам’ятати усі риси мого обличчя, чи видивитись щось видиме лише їй.

- Єва.

- О, яке красиве імя! Тобі дуже пасує. До рудого волосся і такої білої шкіри, кращого імені і не вигадаєш.

- Дякую – ніяково сміюся я. – А у вас імя княгині-воїтельниці. Теж дуже сильне.

- Так. Це правда. Віриш у силу імені?

- Не дуже, якщо чесно. Більше вірю у психолінгвістику. Кожне ім’я – це набір звуків, які сприймаються нашою підкіркою як приємні, або не приємні і формують якісь свої зв’язки та відчуття.

- Ти психолог?

- Вивчала психологію у ВУЗі. Не практикую.

- Чому?

- Ніколи не уявляла де і кому це може бути треба. Кажуть – у школах уже ввели посаду психолога, але що він там робить окрім писанини і відвідування педрад? Я не знаю. Мені це здається не цікавим.

- Ну, завжди можна почати приватну практику.

- Це кабінет, гроші, пошук клієнтів. У нас люди не ходять до психологів. Ми ж не в Америці.

Ольга сміється дзвінко і радісно.

- Точно. Не в Америці. А ти була у штатах?

- Ні.

- Там життя і справді відрізняється від нашого. Але все ж, є речі, які спільні для всіх.

- Які наприклад?

- Наприклад, депресія, травми, тривога.

- Наші люди з таким у церкву ходять. – махаю я рукою.

- Поки що так. Але потроху психологи стануть потрібними. От побачиш. Подумай про це.

- Добре. – киваю я, знаючи, що навіть думати про це не стану.

Ми заїжджаємо на заправку і Ольга запитує мене чи буду я каву. Я пропоную їй каву за мій рахунок, раз вона мене везе у Київ і вона так само широко посміхаючись, погоджується.