IX

Вибір був не великий. Якщо відверто – усього два варіанти: або самостійно давати собі раду, винаймати житло і забезпечувати себе, або, підібгавши хвоста, вертатися в отчий дім. Другий варіант я навіть не розглядала. Тож, коли після майже місяця неоплаченого стажування з роботою адміністратора у Мармеладі не вигоріло (ресторан поміняв власників і кадрову політику заодно), я звернулася до кадрової агенції, де мені до рук встромили папірець із телефонним номером. Потрібні офіціанти. Я прийшла на співбесіду і сказала, що не стажуватимусь, бо гроші потрібні прямо тепер. Приємна молода жінка в окулярах з розумінням кивнула і сказала мені адресу закладу. Наступного дня я була в новій італійській піцерії на Набережній. Свіжий ремонт, тимчасові меню, надруковані на листках цупкого картону, і відсутність форми потрібного розміру.

Ніколи не любила дві речі у роботі: графік 8 на 5 (це коли гаруєш цілий день, весь тиждень, щоб отримати два нікчемних вихідних, один із яких бездарно просираєш на пасивний відпочинок перед теликом) і форменний одяг. У кредитних спілках були потворні синтетичні сорочки і хусточки, які треба було в'язати на шию. Сорочки вочевидь шилися на якихось андрогінів, бо жіночі груди у них поміщати не передбачалося, тож, навіть маючи сорочку свого розміру, я не могла розправити плечі, не напнувши до тріску ґудзики на грудях. Це ж з моїм першим розміром. У бек-офісі ВТБ Банку нас чемно просили одягати білий верх і темний низ. Оскільки, про взуття нічого не йшлося, я ходила на роботу у кедах, або чоботях з пряжками. До них пасував шкіряний пасок у заклепках, тож я чіпляла і його, чим відверто дратувала начальство під час різкісних набігів з вимушеним шикуванням усіх працівників відділення у фронт-офісі.

Там, у банку, я познайомилася з Сяською. Звали її Танюха, але я називала Сяською. Вона весь день просиджувала у касі відділення, за броньованим склом і двома дверима, котрі зачинялися на ключ із середини. Весь день ми знаходилися у різних приміщеннях, але, маючи аську, переписувалися протягом усього перебування на робочому місці. І ржали, як дурні. Це виглядало дивно, коли дівчинка-касир сидячи у касі на самоті, раптом вибухала істеричним сміхом і довго реготала, витираючи сльози. Через це, за Сяською любили спостерігати працівники служби безпеки банку, що сиділи у головному офісі та стежили за касирами в режимі онлайн. Вона їх веселила. Мене також. Таке почуття гумору і цілковито чоловічий характер Танюхи імпонували мені. Ми йшли на обід, купували пляшку вина і випивали її у сусідньому дворику на лавці. Ми стали найближчими подругами. Тож, коли я пішла з банку, Сяська була єдиною людиною з колективу, з якою я продовжувала спілкуватися.

Директор відділення – молода струнка дівчинка Наталя, раптово звільнилася. На її місце нікого не знайшли, тож поставили виконувати обов’язки директора Іру, касирку із головного відділення. Іра не мала економічної освіти і не була компетентним директором. Проте, у касі працювала уже багато років і дуже хотіла підвищення. Вона переступила через поріг нашого відділення, де весь наш маленький колектив працював рівно чотири місяці з моменту відкриття, і попросила називати її Ірою. Без офіціозу. І обов’язково на «ти».

Уже за тиждень Іра стала Іриною Дмитрівною і на «ви». Вона сильно хвилювалася через нове призначення, яке було їй трохи не по зубах і її нервозність не добре впливала на колектив. З’явилися заборони. Жодних перекурів біля фасаду, лише на задньому дворику, жодних колективних обідів у кімнаті для перемовин, лише у бек-офісі. Ніхто не мав права йти з роботи без особистого дозволу Ірини Дмитрівни.

При тому, що об’єм роботи у мене невпинно збільшувався, пропорційно зі збільшенням клієнтської бази відділення, розмір моєї платні лишався стабільно мізерним, за чотири місяці так і не досягши обіцяної під час співбесіди цифри. Тож, усі бзики Ірини Дмитрівни мене відверто вкурвлювали і ні разу не викликали бодай найменшого тремтіння під колінцями. Директор, як жінка з гарною інтуїцією, звісно усе це відчувала. А тому, я досить швидко стала об’єктом прискіпливої уваги начальниці.

Якось, з’явився клієнт на іпотеку із заставою. Усі документи потрібно було оформити швидко і чисто. Ірина наказала мені покласти їх на її стіл до шостої. Бачив бог, що я збирала, друкувала і заповнювала усе, що отримувала від фронт-офісу цілий день. І до шостої нарешті мала папку складених, пронумерованих, завізованих і продірявлених документів із титулкою та списком додатків. За десять до шостої по мене зайшов Денис і тихенько чекав у кріслі охоронця. За десять до шостої я поклала ту охайну картонну папку на стіл директора і пішла у кабінет збиратися додому, а коли о шостій я  вийшла із сумочкою у руках, побачила пронизливий і здивований погляд Ірини Дмитрівни, що висвердлював у мені дірку завбільшки з футбольний м’яч.

- І куди це ти зібралася?

- Ем… додому.

- Ти що, оформила справу Дячука?

- Так. Я поклала її вам на стіл.

- Оце десять хвилин назад? – сталеві нотки у голосі начальниці змусили усіх завмерти на робочих місцях.

- Так. Я принесла її вам одразу, як тільки все закінчила. 

Я стояла перед її столом, тримаючи сумочку у руках, неначе школярка, яку зловили на прогулюванні уроків.

- Я сказала здати мені документи До шостої, а не О шостій!

- Але, я не встигала зробити їх раніше. Деякі документи я сама отримала лише о пів на шосту.

- Значить, ти нікуди не підеш, поки я не вичитаю всі папери.

У густому повітрі було чути лише гудіння системних блоків. Я відчула, як щоки мої червоніють і як стискаються мої щелепи. Розвернутися, піти у бек-офіс, зняти пальто і сидіти на дупі до тих пір, поки ця курва не вирішить, що вже можна мене відпускати? Ееее, ні.

-Уже шоста нуль чотири, Ірино Дмитрівно. Мій робочий день скінчився чотири хвилини тому і я йду додому.

- То й що, що шоста нуль чотири?! – раптом зірвалася вона на крик, ти підеш тоді, коли я скажу, бо я директор, а ти – підлегла.