VIIІ

Ми зайшли у вбогу квартиру, в котрій ремонту не було напевно з часів будівництва цього багатоквартирного дому в одному зі спальних районів Києва. Відклеєні шпалери і злущена фарба, іржаві патьоки на умивальниках та ванній, потріскані кахлі і старезна радянська газова плита. У кімнаті мого лицаря Олександра стояло два ліжка з лакованої плити і такого ж кольору шифанер, родом з дитинства. У кутку кімнати, завішаної постерами рок-гуртів, затишно світив монітором комп’ютер.

Такі обшарпані квартири, що ніяк не асоціюються з їхніми мешканцями, я бачитиму у столиці не раз. І не раз дивуватимуся з того, як можна жити у таких умовах і не намагатися бодай підфарбувати підвіконня, чи попідклеювати ті скручені біля стелі шпалери. Таке житло навіває депресію, воно не затишне, наче тимчасове, таке, з якого уже вранці хочеться втекти на весь день, а ввечері не вмикаючи світло, навпомацки роздягтися і лягти спати.

Я згадувала свою винайману квартиру у Рівному, де завжди пахло усілякими східними пахощами, що я їх тягла оберемками додому з найближчого магазину індійських товарів і де нещадно знищувалася кожна плямка на великих кольору темного шоколаду кахлях, що встилали підлогу кухні. Ті кахлі матові, і майже чорні, зрадницьки виказували кожну краплю чаю, що скотилася з чашки і висохла не витерта. І я брала ганчірку, поліроль і натирала підлогу до ідеально матового блиску. Одного разу так постаралася, що коли бігла вимкнути чайника, послизнулася на полірованій поверхні і простяглася посеред кухні, сміючись і матюкаючись. Ай, хазяєчка мамина, підложечку напідарасила, маладєц.

Порядок і чистота у помешканні, нехай навіть тимчасовому – це обов’язкова складова мого гарного самопочуття. Іноді, я могла затіяти прибирання в останній день зміни, прийшовши додому після одинадцятої вечора, лиш за тим, аби вранці вихідного дня прокинутися у чистенькій сяючій квартирі, неквапливо починаючи день, сьорбати каву, дивлячись у вікно і слухаючи Нору Джонс.

Їдучи на блискучому байку за спиною у цього красивого м’язистого хлопця, що вочевидь ретельно дбав про свій імідж, я не очікувала опинитися у такому помешканні. Не те, щоб я була розчарована, але здивована – точно.

Артем був офлайн. Я написала йому, що у Києві і не маю його номера телефону та хочу у нього спинитися, але відповіді не було. Не відписав він мені і через годину.

- Ти можеш остаться у мєня. – запропонував Сашко.

- А як же твої батьки? Проти не будуть?

- Нєт. У мєня іногда ночуют друзья… і подругі…

- Дякую тобі. Ти мене реально врятував. Навіть не знаю, де б ночувала сьогодні.

- Нєзашто – приязно посміхається Олександр і лише зараз я помічаю у його широкій красивій посмішці… ікла.

- У тебе вампірські ікла? – дивуюся я.

- А ето…? Да. Нарастіл нєсколько лєт назад. Оні уже сьєлісь ємного.

- Ого… так можна?

- Да, вампірскіє тєми, знаєш. Тренд такой бил. Жду, корда ещьо немного обпиляются і пойду к стоматологу, штоби убрал полностью.

- Ясно. Ти ж не зїси мене вночі правда?

- Кто знаєт. – сміється Сашко. – Ідьом гулять?

Ми вечеряємо смаженою картоплею і йдемо гуляти майже нічним Києвом. Цілодобовий супермаркет, пластикова пляшка пива і територія школи. Олександр розповідає мені про своє життя-буття, про будні на районі.

- Стою я в етом супєрмаркєтє на касє. А за мной два тіпа в кепочках, адідасах, пацанчікі такіє, гопнікі тіпічниє, знаєш. І одін мнє говоріт «Сишиш чувак, чьо ето у тєбя за прічьоска?» Ну, всьо, думаю, прієхалі. Сєйчас замєс начньотся. Молчу, а сам думаю, кому звоніть, как весті сєбя вообщє. А он снова мнє – «Сиш, чувак. Чьо за прічьоска спрашиваю». Оборачівюсь, смотрю в галаза. «Короткій ірокез» - говорю. «Аааа, ну вот, Васьок, короткій ірокез, я ж говоріл». А потом добавляєт «Спасібо, чувак».

- Класна історія – сміюся я. – А хто спить у тебе на другому ліжку.

- Сєстра моя. Познакомлю тєбя с нєй, когда прійдьом домой. Она очєнь красівая.

- Не сумніваюсь.

- Ти тоже красівая.

Сестра Саши, Лєна, юна дівчинка з довгим червоним волоссям і абсолютно білою шкірою. Такі ж широкі скули і тонкий гострий носик, пухкі губи і підлітково тендітне тільце. Вона збирається йти на готичну вечірку, тож одягає довгу чорну сукню і години зо дві робить собі мейк-ап, наносячи червоні тіні під очі, і малюючи досконалі стріли. Я ще ніколи не бачила такого красивого і дивного макіяжу, хоч готів з їхніми почасти дикими розмальовками на обличчях я бачила не мало. Лєна має смак і стиль. І живе у цій кімнаті. Когнітивний дисонанс.

Вона прийде сьогодні додому, тож мені випадає спати в одному ліжку з моїм рятівником. Його мама напрочуд мила жінка, абсолютно ніяк на це не реагує, чим позбавляє мене від потреби ніяковіти. Півтораспальне ліжко змушує нас горнутися одне до одного і Сашко ніжно обіймає мене, що видається мені милим і приємним. Ми лежимо у темряві і звісно ж, без усякої надії заснути. Два молоді тіла під однією ковдрою. Я думаю про Андрія, котрий лежить у лікарні і мені так сильно хочеться, щоб зараз у цьому ліжку поряд зі мною був він.

Олександр намагається поцілувати мене саме тоді, коли я уже майже засинаю, з думками аби ж не захропіти зараз йому на вушко. Зруйную всю романтичність свого образу принцеси, котра врятована лицарем, безпомічно впала в його мужні обійми, сповнена вдячності і скромності. Його поцілунок пахне зубною пастою і трішки пивом, його рука ковзає на моє стегно і я спиняю його перш ніж він надумає собі чогось зайвого.

- Вибач будь ласка, але я не можу.

- Почєму?

- У мене є хлопець. Тут, у Києві.

- Правда?

- Так. Ми мали з ним зустрітися, але він захворів і зараз в лікарні.

- Ясно. Тогда ок.