V

За Коктебелем трафік стає менш жвавим і я стою на дорозі, виглядаючи авто. Червона іномарка пригальмовує біля мене і з відчиненого вікна визирає хтиво усміхнений кавказець. Поїхали, каже, з такою усмішкою, наче він цар гори, і я у цю ж секунду маю обпісятися від захвату і застрибнути у його авто з таким запалом, наче саме його чекала усе своє життя прямо отут, на трасі. Я чемно відмовляюся і кажу, що мені далеко, у Крим, Феодосія. Він обіцяє завезти мене у Крим і відпочити там зі мною. Він готовий пообіцяти мені усе, чого я попрошу, аби лиш я сіла у його червоний вольцваген. Їдь собі, кажу я і він їде.

Ранкове сонце починає гріти мої плечі, я одягаю сонячні окуляри і слухаю черговий трек Горілаз, коли на мій витягнутий угору палець реагує водій покоцаного життям бусика. Я відчиняю дверцята транспорту і вітаюся. Водій, чоловік років п’ятдесяти, не охайний і неголений, запрошує мене всередину і я вже майже сідаю, коли бачу пару стоптаних чоловічих черевиків під пасажирським сидінням. Я чую голос у моїй голові, котрий чітко каже мені «Не сідай». Не бачу причин його ігнорувати, а тому, чемно дякую водієві і кажу, що передумала їхати. Він їде собі далі, а я далі чекаю.

Микола везе мене до Миколаєва. Сам він родом звідти і багато розповідає мені про славне радянське минуле свого міста. А я дивлюся у вікно і думаю, що у ньому такого, у цьому місті. Не красиве, запорошене і засмічене, з шансоном з кожного привідчиненого вікна кожного авта, зі старими вивісками магазинів і сірим бетоном.  Водій великодушно відвозить мене до виїзду з міста, а тоді, вирішує підвезти ще трішки, аби випити зі мною кави у придорожньому генделику.

Мій добрий лицар Коля пригощає мене кавою,  лишає на дорозі  за містом і вертає домів, побажавши мені приємної подорожі. Доброго здоровя і тобі, Калян – думаю собі я.

Не сідай в авто з кількома мужиками, казав мені Андрій. А я сіла. Білий чистенький бус з трьома приязними чоловіками, що тарахкотіли про рибалку без зупину аж до Каховки. Я майже заснула, коли вони наказали мені поглянути на Каховську ГЕС, де широким полотном із загати спадає вода. Синя вода під синім небом. Вони влаштували нараду щодо мого подальшого пересування до мети і розповіли мені про дві дороги, що ведуть на півострів. Йди на Генічеськ - сказали мені дядьки – та дорога, мовляв, логічніше веде до Феодосії. Бо у самому  Криму автостоп навряд чи тобі вийде успішним, тому ліпше чим довше їхати по материку. Так і зроблю.

Таки, що б хто не казав, а на моє глибоке переконання, світ населяють у більшій мірі добрі люди. Наш вид воістину є найжорстокішим і найдобрішим на планеті. І хоч ми творимо почасти жахливі і незбагненні речі, та проте, і виручаємо одне одного за просто так. Як от мої подорожні.  Везуть таке безпечне і безтолкове створіння у заданому напрямкові і навіть коли й дивуються з моєї авантюри, то якось по-доброму, намагаючись не засуджувати і на мою превелику радість, не читати мені нотацій щодо дурнуватості моєї затії.

Сонце у самому зеніті застає мене жорстокою спекою на трасі, обабіч котрої лише чахлі колючі кущі і степ, на скільки може охопити око.  Йду, ховаючи стомлені очі за скельцями величезних коричневих окулярів. Йду, аби не стояти на місці. Водій сказав не стояти на виїзді, бо там працюють робочі дівчата і можуть побити. Наші шляхи розминулися. Його музика і моя втома.

Треба пройти ще трохи шляху, щоб не потрапити на очі робочим дівчатам. Моя невеличка червона сумка, туго напхана речами і короткі шорти можуть збити з пантелику працівниць траси. Тож, я йтиму не поспішаючи, тримаючи палець угору. У мене все ок, народ. Тільки, буде ще ліпше, як опинюся у затінку салону. Бажано, з відкритим вікном, з котрого, наче з фена, дме гаряче сухе повітря.

Ця дорожня романтика ні на що не схожа. Бо романтику у цьому побачить не кожен. Та проте, тут лише я, розтрісканий асфальт, вигоріла від сонця трава і цвіркуни у ній. Цілий оркестр цвіркунів. Вони стрекочуть свою монотонну партію, оспівуючи літо, закликаючи партнерів, сточуючи гребінчасті лапки об надкрилки, завертаючи усі мої думки в один літній день, коли мало не вперше я відчула нічим не обґрунтований, та проте цілком осяжний страх. Здавалося, його можна було мацати руками.

Ми були на такій же дорозі, асфальтованій і порожній. Дівчатка-підлітки, що дуркували собі, гуляючи промзонами району, з його лісо-торговими складами, закинутими територіями з незрозумілим іржавим обладнанням, блискучими цистернами і високими кранами. Надвечір, коли спека трішки спадала, ми гуляли дорогою, що вела з міста. Дорога пряма,з мінімальним трафіком та замороженим будівництвом п’ятиповерхового квартирного будинку, потороченого порожніми віконницями і темними дірками під’їздів. Нічого іншого, окрім полів та тієї недобудови поруч не було.

І ми співали якихось пісень із репертуару Мумій Троля і котили поперед себе кругленького камінця, копаючи і відбираючи його одна в одної, слухаючи цвіркунів, голоси котрих не змовкали й на мить і раптом, почали наростати. Ми замовкли практично одночасно. Я і моя подруга. Ще двоє дівчат йшли позаду і не бавилися з нами у «відбери камінець».

Усі звуки, що наповнювали повітря доти, в одну мить зникли. Лишилися тільки цвіркуни, які тепер звучали так оглушливо і застережливо, наче кричали про щось, чого ми, людські істоти второпати не уміли. Та ми відчули.

Камінь котився теплим асфальтом, коли я зупинилася, з чітким розумінням того, що далі не ступлю й кроку. Я поглянула на Лєнку і побачила, що вона теж нерішуче завмерла на місці. Цвіркуни билися в істериці. Камінь збавляв оберти, але котився уперед, туди, де на нас чекало Щось. Страх був настільки матеріальним, простим і очевидним, наскільки й незбагненним, бо джерела і причини його ми не встигли зрозуміти.

Ми майже одночасно повернулися і побігли у зворотному напрямкові, мало не збивши з ніг двох наших подруг, які нічого не зрозуміли, але піддалися стадному інстинкту, прочитавши жах у наших очах. Ми тікали звідти так швидко, як могли. Не озираючись, не питаючи, не пояснюючи.