ІІІ

Зміна у ресторанчику закінчилася.  А літо почалося. Мої ноги гуділи від болю і початкової стадії варикозу. Професійна болячка офіціантів таких закладів, як цей. Італійська піцерія, вщерть заповнена людьми майже щодня. І ми бігаємо східцями, несучи величезні тарілі з піцою, або величезні таці з посудом, відчуваючи, як поміж лопаток лоскітно стікає краплина поту. Тиждень офіціанта у такому темпі дає чималі чайові і я навіть не чекатиму зарплатні.

Мій наплічник уже спаковано. Я їду у гори. Шипіт кличе і я готова.

Їхати. Дорога туди, де можеш бути вільна від усього. Лише наплічник, стукіт залізниці і гори. Узяла з собою малу, узяла квитки на потяг, узяла бутель вина і ще пет-пакет якогось мадярського шмурдяку з таким зручним клапаном, що можна було носити його серед речей і діставати щораз, коли буде потрібно. А у дорозі було потрібно.

- Йдемо.

- Куди? – спитала Уля.

- Гуляти вагонами і шукати тих, хто ще крім нас їде на Шипіт.

- Ти серйозно?

- Звісно.

Минулого року ми з Дєньою вперше поїхали на Шипіт. Після моїх довгих вмовлянь, після його довгих непевностей щодо відпустки. Він ніколи не брав відпустки і ми ніколи не подорожували, хоч мали таку можливість, бо зрештою, що нас тримало усеньке літо у місті? Щойно потяг відїхав від станції Здолбунів, як у наш плацкарт припхався патлатий чувак топ-лес з величезною бляхою на ремені. Він зупинився, подивився на нас досвідченим оком і сказав: «Хей, люди, ходімо до нас!» Це був Небо. Він їхав з Черкащини зі своєю компанією і вони вирішили влаштувати Шипіт прямо у потязі. Їх було четверо і ще двох вони знайшли у сусідньому вагоні. Ми перетворили тамбур на зону сутінків.

Для знайомства було потрібно зовсім не багато. Зовнішній вигляд тих, хто їхав на Шипіт був відзнакою. Цього було досить. Досить було твоїх дертих джинсів і феньок, чиїхось дредів і кульчиків у вухах, гітари за спиною і велетенського туристичного наплічника зі значками і стрічками. Усе, ти свій чувак і тебе прийнято у нашу маленьку зграю, що стрімко рухається у напрямкові свободи з благословення Укрзалізниці.

Мишка і Залізяка були парою. Він добряк і романтик, вона різка і борза. Назвала Дєню позером за футболку з написом СССР, голосно і зухвало. Було не приємно. «Чуєш, Залізяка, він позер, поглянь. Як ти маєш таку справжню дружину поруч, ей?» - голосно засміялася вона, між затяжками цигарки. А тоді, помітивши наше зніяковіння, махнула рукою і простягла пляшку з вином.

Усе, що гриміло, бряжчало і бриніло, було стягнене у той тамбур і ми співали пісень, пили і курили так рясно, що дим заважав дивитися одне на одного. Це було нереально круто.  Згадали увесь репертуар дворових із російського року, а тоді, Небо ще кілька разів намагався залабати блюз, але пальці уже не слухалися.

Той Шипіт був моїм першим. Ми отаборилися усі разом: я і Дєня, Мишка, Залізяка, Небо, Білий і пара з Києва – Христина та Антон. За кілька днів мені надійшла смс від Сергія зі словами про пристрасну кицьку, яку він шалено кохає і скучив. Дєня прочитав. Довелося брехати якусь маячню у відповідь на питання чи у мене хтось є. Він плакав у наметі, лежачи горілиць і сльози стікали з його прекрасних очей, як два прозорих гірських потічка. «Я люблю тебе понад усе. Як пацан. З першого дня і досі.»

Я не могла більше думати ні про що інше, як про те, що скажу Сергію аби розійтися раз і назавжди. Це надто великий тягар для мене – бути причиною цих сліз.

Я кидала Сергія кілька разів. А тоді, все починалося знову. Допоки, не скінчилося врешті цієї весни. Скінчилося так легко, наче й ніколи не починалося. Принаймні, для мене.

Знову дорога на Шипіт. От лише цього разу, ми з малою не знайшли собі попутників. Потяг був наповнений заробітчанами і сімями, що їхали до родини у Закарпаття, самотніми дядьками і сонними тітками, та жодного обличчя, яке б свідчило про те, що даний потяг прямує до Священних Шипітських Схилів. 

Кількість вагонів дивувала. Ми йшли з Улянкою, розхитуючись із боку убік, уникаючи пасток із чужих ніг, що стрімко висовувалися у прохід плацкарту, затримуючи дихання, аби не надто сильно чманіти від запахів туалетів, тримаючи рівновагу. Ми дійшли до вагону-ресторану і вирішили перепочити. За одним із столиків сидів лисий хлопець. Перед ним стояв пластиковий стаканчик і блюдце зі шматочком лимону.

- Прівєтствую вас, прєкрасниє дами.

- Привіт.

- Прісаживайтесь. Соізвольтє составіть мнє компанію.

- Ну, ок. Дякуємо. Я Єва, а це Уляна. Тебе як звуть?

- Барон дер Макс.

- Ага, ясно. У нас вино. Будеш?

- Нєт, я угощу вас. Матріні піть будєтє.

- Будемо - ствердно закивали ми.

У Макса була голена голова, нетверезий погляд і його самотність у вагоні-ресторані. Ми розповіли про Шипіт, та його це не вразило. Він запрошував нас до якогось іншого пункту призначення, де мав відбутися фестиваль з незнайомою назвою. Макс віз туди перкусіоніста з гурту, котрий продюсував. З Києва. Мартіні у хрустких стаканчиках швидко закінчилося і ми з малою почали пригадувати свою місію з пошуку подорожуючих на Шипіт розпиздяїв, як ми.

- Ну і валітє атсюда нахрєн. – сумно сказав Барон дер Макс.

- Ей! Ти чого це?

- А што ви хатєлі? Штобі я сєчас начал стол гризть і кричать «нє брасайтє мєня здєсь аднаво» ? Ідітє, ідітє. Всьоравно сєчас верньотєсь.

Ми пройшли ще кілька вагонів. Збіса довжелезний потяг закінчувався вагонами-купе, зазирати у котрі у пошуках шипітського народу було якось не дуже чемно. Тому, ми вирішили повертатися назад. Мала невдало схопилася за поручень біля купе, коли потяг гойднуло у бік, поручень лишився у її руці. Ми зробили коротку спробу приладнати його назад, але з одного із купе вистромилася голова провідниці і Улька з криком «тікай!» почала пхати мене у спину, до тамбура. Ми ржали і тікали через два чи три вагони, доки не опинилися у тому ж ресторані, де так само понуро сидів наш самотній Барон.