ІІ

Я розминулася з ним дорогою з концерту. Я раптом побачила його до кінця, усього, який він є. Високого, не привабливо худого і сутулого, одягненого у якийсь дурнуватий білий светр, рукави котрого були закороткі, як зрештою, і його джинси. Він стояв за моєю спиною, обіймаючи мене і підспівуючи Вакарчуку. І голос його був мені огидний. Що ти робиш поруч з ним? Хто цей чувак? Навіщо?

Хотілося піти. І зробити так, щоб він не пішов за мною. Та він пішов.

- Я хочу спитати тебе… Чи можу я сьогодні побути сама?

- Тобто?

- Тобто, я хочу поїхати додому сама.

- А я?

- А ти до себе.

- …

- Це ж нічого, що я не запрошу тебе сьогодні.

Чи зобов’язана я щоразу бути з тобою, чи таки маю право на простір?

Реакція була непередбачувано істеричною і якоюсь інфантильною. Він образився, багато говорив без зупину і все про те, яка я егоїстка і що він давно це знав.

А я раділа, що матиму вечір без нього. А коли пощастить, то й декілька.

Той вечір був останнім.

Мене дратувала його дитячість, його самозакоханість і впевненість у власній неперевершеності. Пірсинг і тату, манера ходити в одній футболці на голе тіло. Як дівчинка-підліток. І коли дівчина у просторій футболці на голе тіло виглядає спокусливо, зі стрункими ногами, горбиками грудей, що випинаються під тканиною, та сідничками, що видніються з-під подолу, високий хлопець у просторій футболці, з-під якої комічно теліпаються причандали і стирчать дві худі ноги – це, погодьтеся, зовсім не сексі. Та Сергій звісно ж, вважав інакше. Він вважав себе няшним і милим.

Я зненавиділа його манеру їсти. Повільно, подрібнюючи їжу на манюсінькі кавалочки, відволікаючись на все підряд, доки їжа не схолоне і не перетвориться на суцільне місиво з перемішаних між собою шматочків, котрими кортіло заліпити йому горлянку.

Як стається так, що людина перетворюється на обридлу істоту. От ще вчора він був об’єктом мого захоплення, спорідненою душею, таким мудрим, цікавим і привабливим. І вже сьогодні я наче скинула оману зі своїх очей і побачила нікчемну незрілу істоту, начисто позбавлену будь-якої маскулінності. Його гейськість була настільки очевидною і підкресленою, що ставало гидко.

Я їхала додому сама і не відчувала нічого. Я посміхалася. Він набрав мене один раз, та я не відповіла.

Він зник з мого життя і я була цьому рада. Його роль було зіграно, його функцію було виконано, наші дороги на тому мали розійтися.

З притаманною усім дітям манерою ображатися і дрібязково мститися, він так і не віддав мені ключі від квартири. Посилався на якісь невідкладі справи, а тоді сказав, що викинув їх. Ну і нехай.

І лише по закінченні зміни, на вихідних, я помітила, що у мене зникли книги, одну з яких мені подарував дружбан Сергія зі Львова. Я передивилася скрізь, у шафах та коробках, що були ще не до кінця розібрані після переїзду. Книг не було.

По правді сказати, я здогадалася майже одразу, що то була крадіжка з помсти, як і видалення з мого ж  компа тієї злощасної переписки, яку я навіщось досі берегла, і усіх наших спільних фото. Я подзвонила, аби спитати про книги, але, оскільки гівнюк-книголюб крадіжки не визнав, а я його не впіймала, будемо вважати, що книги я загубила.

Вирішила не серфити Інтернет у пошуках потрібної літератури, а з’їздити у Львів, поєднавши приємне з корисним. Хотілося шмат Львова, шмат свободи, шмат плоті. Брати квитки у зворотну сторону? Знати коли і чим я повертатимусь додому, провести день чітко за розкладом руху поїздів? Нєєєєє… Купила книгу. Навіть дві. І ще кілька придивилася на потім. Думала, побачу в «Алхіміку» більше цікавого. Та то, як виявилось, просто сувенірний кіоск, з невеличкою езотеричною бібліотекою.

Зустрілася з Сергієм. Просто так. Хотілося переконатись, що все уже вмерло, чи що… Не знаю, шо таке то було. Дивна зустріч, то м’яко сказати. Певно, деякі люди не дорослішають, а з налипанням на їх тендітні душі образ і з закостенінням начитаної розумними книгами незрілої свідомості, стають ще слабшими, ще смішнішими, ще більше схожими на малих ображених дітей, не здатних впоратись із конвульсіями свого пораненого самолюбства. Зайшли у «Мазох» і ось він – мій шмат засмаженої плоті разом з величезним дивним келихом червоного вина. Почуваюсь подружкою Захера, ласою до насолод домінування гедоністкою, що жадібно їсть чужу нікчемність, запиваючи її червоним, наче кров сухим вином.

-              Ти ж не п’єш чай з цукром.

-              Це не заважає мені його їсти.

-              Тобі нудно?

-              Ммммм… мабуть.

-              Чому?

-              Бо гладіолуси цвітуть.

Ох уже ці ображені діти. Сестра прийшла. Здивувалась.

-              З ким це ти тут?

-              Не знаю, власне…вперше його бачу.

Поговорили, провели поглядом мого екса, вбраного у чорну футболку з якимось чи то Бартом Сімпсоном, чи то іншим мультяшним персонажем. Тепер він і сам виглядав не менш мультяшно у моїх очах. Все ж дивно, чому так раптово і остаточно. Ну, та грець із ним.

-              Йдеш? Ну давай.

Насмішливий погляд сестри.

-              Що це було?