Розділ 70

     Хотілося вити від розпачу. Ну як можна було подолати такий довгий шлях, щоб повернутися ні з чим? А ще там дівчата і я страшенно хвилююся за них. Що з ними буде? А що, як Олівер зрозуміє, що його хочуть обдурити? Як він вчинить у цьому випадку? Якщо він завиграшки підлаштував ту страшну аварію, то йому з легкістю вдасться одним словом спланувати ще один «нещасний випадок».

-     Пропустіть її. Вона зі мною,- промовив незнайомець, який щойно під’їхав до стадіону й не зволікаючи та навіть не дивлячись на мене, пройшов досередини.

     Я на секунду завмерла. Але після двох косих поглядів охоронців, зрозуміла, що моя поведінка надто дивна й побігла всередину.

-     Ем… дякую,- промовила, наздогнавши незнайомця.

     Щось у рухах мого доброзичливця було доволі знайомим. А його обличчя…. Десь я його точно бачила.

-    А ми часом не знайомі?- запитала, щоб довго не зволікати й або зруйнувати, або підтвердити свої підозри.

-    Можна й так сказати. Але я ще досі не представився. Мені звати Веліро.

-    Нетипове ім’я. А мене…

-    Я знаю. Софія. Ми якраз зустрілися вперше вчора, на твоїй вечірці. Мабуть, ти вже пригадала хто я,- проникливо поглянув він на мене.

-    Так. Дякую,- промовила, зрозумівши, що саме він тоді «врятував» мене від Ендрю. Хоча, звісно, це невеличке перебільшення. Я тоді й сама могла б за себе постояти, якби швидше зібралася з духом й захистила себе.

     Веліро лише посміхнувся й жестом поманив мене за собою. Я й не помітила, що ми вже пройшли приблизно половину стадіону й підіймалися все вище, до віп-ложі. Страх, що нас туди не пустять і ще й навіть виженуть зі стадіону, боровся з цікавістю. Я ще ніколи не була в подібних місцях. І хоча й маю тепер доволі високий статус, досі ще не зовсім встигла випробувати його.

     Ми все більше наближалися до заповітних дверей. Моя цікавість була на межі. Що ж там? Чи правда все те, що я читала про подібні місця?

     Не встигли ми навіть дійти до ложі, як звідти вибігло двоє якихось людей у дорогих костюмах і злегка вклонилися Веліро. Напевно в мене на цей час очі полізли б на лоба від здивування, якби мою увагу не прикувало приміщення, за красивими дзеркальними дверима.

     Білосніжні столики зі скляними покриттями рядочком стояли на балконі, бильця якого були з найсправжнісіньких кущів райдужних троянд, які чудово пасували до картин відомих митців на стінах. Тут уже було декілька людей, але вони були зайняті якимось жвавим обговоренням, тому просто не помітили нас.

     Здається, всі вони були відомими й мені вже доводилося їх десь бачити. Проте я б і близько не здивувалася, якби вони також зробили невеличкий поклін Веліро, який затримався, розмовляючи з охоронцями.

     Я поволі пройшла до одного зі столиків посередині й зайняла там місце. Краєвид був просто чудесним і все було як на долоні. З цього місця можна було простежити абсолютно за всіма машинами учасників та навіть їхніми командами, які зараз копошилися, перевіряючи справність автомобілів.

     Але  мені зараз було не до них. Мій погляд шукав білосніжну машину з надписом «Перемога» на капоті. Мені вона дуже сподобалася ще коли я побачила її вперше. І не тому, що машина вселяла віру в те, що перемога добра, яке символізував білий колір, буде не за горами. А тому, що власницею цього автомобіля була Роні, від якої зараз так і іскрилася впевненість у собі та заражала всіх довкола. В тому числі й Брі, яка бігала довкола машини й давала якісь розпорядження кільком людям, що були в таких же костюмах, що й вона.  

      Що ти робиш? Чому ти…?- промовив Веліро підійшовши так тихо, що я аж підскочила від здивування, занурюючись у свої думки й не слухаючи того, що він говорить далі. А що, як він побачив, куди спрямований мій погляд? Що робити, якщо своїми діями я могла викрити дівчат?