Розділ 66

-    Так,- почувся позаду голос Квентіна.- Меріем відчувала, що щось станеться і за декілька днів до народження доньки, віддала мені цей кулон, щоб я передав його Софії, коли їй виповниться вісімнадцять.

-    Але чому вона дала його тобі?

-    Можливо, просто не хотіла, щоб ти хвилювався,- стенув плечима Квентін.- Вона завжди в першу чергу дбала про інших, а вже потім про себе.

-    Впізнаю Меріем,- журливо зітхнув тато, а в його очах зібралися сльози. Це вперше я бачила, як він сумував. Йому навіть у фільмах і серіалах не прописували це, бо розуміли, який у тата життєрадісний характер. Одразу було помітно, що мама відігравала величезну роль у його житті і їхні почуття були найщирішими, які тільки можуть бути.

-    Містере Рід,- м’яко покликала тата міс Пейкл.- Всі гості вже десять хвилин, як зібралися, а музикантів ще й досі немає. Можливо, таки попросимо вашого брата?

-    Ні! Тільки не його! Я зараз все вирішу,- розгнівано вигукнув тато й опанувавши себе, повернувся до мене.- Донечко, я швидко. А поки можеш спускатися до гостей. Сподіваюся, ти не проти, що ми це затіяли? Дуже хотілося влаштувати тобі тут свято.

-    Та ні. Все добре,- посміхнулася я.- Просто трішки неочікувано, а так то я навіть рада.

     Тато посміхнувся й побіг до запасного виходу, щоб вирішити проблеми з музикою. Квентін Амброуз також кудись чкурнув і я залишилася стояти посеред величезного холу сама.

     Чесно кажучи, навіть не помітила, коли Брі й Роні кудись поділися.

     Спочатку хотіла піднятися пошукати їх у кімнатах, але вирішила спершу побродити по будинку. Це було свідоме відтягування часу, адже розуміла, що навіть якщо не знайду дівчат, то доведеться вийти назовні й покинути тихе й спокійне приміщення.

     Я блукала довгими коридорами, поки не дійшла до одних дивних дверей. Саме їх оформлення значно відрізнялося від решти будинку. Вони були якимись більш масивними й в око одразу кидалося те, що їх зачиняють на ключ.

     Цікавість перемогла над здоровим глуздом і я легенько надавила на дверну ручку, сподіваючись, що кімнату забули закрити на замок. І це справді було так. Двері легко піддалися і я увійшла до вишуканого кабінету. Це була одна з небагатьох кімнат у будинку, на оформлення якої був витрачений цілий статок.

     Посеред приміщення стояв масивний дубовий стіл, який різко вирізнявся на фоні інших предметів своєю величиною. За ним стояло велике чорне шкіряне крісло, надзвичайно м’яке та грізне водночас, дуже схоже на якийсь трон.

     Всі інші меблі взагалі були непримітними, тому зосередила свою увагу на дечому іншому. Ще коли увійшла сюди, мою увагу прикувала до себе картина надзвичайно привабливої жінки. Брюнетка у білосніжній сукні немов посміхалася до мене.

     Я не витримала й мимоволі доторкнулася до картини. Але раптом почувся скрип й вона потрохи почала відхилятися, відкриваючи моїм очам сейф, що знаходився за нею.

-    А тато казав, що ти одразу ж прийдеш сюди, як тільки буде зручна нагода,- почувся голос моєї двоюрідної сестри Амелії.