Розділ 59

-    Привіт. Чому застигла посеред коридору. Пара почнеться вже….,- почувся позаду мелодійний голос Роні, який заглушив дзвінок, що сповіщав про початок заняття.- Зараз. Біжімо, бо міс Кінслі сьогодні не в гуморі. Будемо сподіватися, що вона ще не прийшла.

     Роні побігла, а я поспішила за нею. Чесно кажучи, мені було якось навіть байдуже, як відреагує найсуворіша викладачка в університеті. Слова Белли, поведінка Ендрю…

-    Проходьте вже нарешті, дівчата. Чого завмерли? Ми чекаємо зараз же ваших робіт. Уже всі представили свої нариси, поки ви десь там гуляли. Не затримуйте нас, будь ласка,- різко говорила міс Кінслі й на її ідеальному, доволі молодому обличчі, залягла глибока зморшка, яка з’являлася лише тоді, коли викладачка була дуже зла.

     Лише після цих слів я змогла неначе відмерти й поглянула на викладачку. Вона ще й досі стояла посеред класу, втупившись у нас поглядом. Її пишна сукня була яскраво червоного кольору та немов демонструвала поганий настрій викладачки. Одногрупники також дивилися на нас.

     Чийсь погляд був здивованим, інших — зацікавленим, але з-поміж усіх виділялося лише два неприязних погляди, які створювали немов наелектризовану обстановку довкола. Здається, нічого дивного не було в тому, що однією з людей, які так дивилися, була Белла, але від Брі цього точно не очікувала.

     До всього, що пригнічувало мене, додалося ще це, але подумати над усім цим навіть не було часу, через забаганку міс Кінслі. От хто взагалі здає свої роботи викладачу та представляє їх перед всією групою, кожні три дні? Це ж якась повна дурниця. Тут потрібна спокійна кількамісячна робота, щоб завершити одну роботу, а не постійний страх, що на якомусь етапі вона не сподобається комусь з оточуючих.

     Але на наші протести викладачка якось постійно знаходила свої аргументи. От і на останні з них миттю відповіла, що це загартує нас перед майбутніми презентаціями наших картин на всесвітньовідомих виставках, квитки куди купуватимуть ще тоді, коли роботи, які виставлятимуться там, не будуть навіть у думках митця.

     Було дуже приємно це чути. Хотілося навіть опинитися на місці того самого митця, заради якого зазвичай і скликалися такі виставки. Але для того, щоб досягти таких висот, мене ще чекав довгий-предовгий шлях, сповнений злетів та падінь.

-    Ось моя картина. Хоча я й говорю це не вперше, повторюся знову. Тут я хотіла передати те, що кожна людина може злетіти до небес та насолоджуватися життям. Не потрібно боятися бути собою. Деколи навіть потрібно відмовитися від високих благ, свого становища, щоб відчути, що ти реально існуєш та маєш своє призначення,- почала говорити Роні, розповідаючи про свою картину.

     На її полотні був зображений якийсь хлопець зі спини. Він стояв на вершині гори, розкинувши руки, неначе крила, а на клаптику його обличчя, яке можна було ледь-ледь побачити, виднілася усмішка. Хлопець насолоджувався тим, чого досягнув та красою в житті, що відкрилася його очам, коли він нарешті зрозумів, чого хоче насправді.

     Картина заворожувала мене своєю красою. Хоча вона була ще не завершеною, але тут настільки гарно було передано навіть найнепомітніші штрихи та красу природи, що я мимоволі сподівалася, що картина Роні здобуде перемогу.

     Я розуміла, що вона тут зобразила Дрейка – свого коханого, який відмовився від усього, щоб стати професійним гонщиком й по-справжньому насолоджуватися життям. Роні розповідала про нього дуже часто. Їй подобалося ділитися з кимось про те, що любив Дрейк, а мені було цікаво слухати її розповіді, сповнені щирих почуттів та вже забутих емоцій та драйву.