Розділ 55

     Прокидатися зранку було дуже приємно, але водночас і незвично. Поруч не стояли інші ліжка й не рипали пружини, коли переверталася якась з подруг, намагаючись втримати цікавий сон. Та й не доносився якийсь шум, якщо одна з дівчат прокинулася трішки раніше й вирішила приготувати сніданок.

     Хоча приємний запах таки був. Я швиденько накинула халат й вирішила спуститися, щоб поглянути, що там. З кожним кроком приємний аромат відчувався все більше й більше, тож сумнівів не залишалося – хтось готує на кухні.

     Я ступила до приміщення. Мабуть, воно було єдиним, яке показувало, що це дім не звичайної людини, адже стільки різноманітної кухонної техніки мені ще бачити не доводилося.

-    Доброго ранку, Софіє. Ваша улюблена страва буде вже за хвилину. Ще чогось бажаєте?- повернулася до мене красива червонощока жінка, років сорока-п’ятдесяти, здається тато її називав міс Пейкл.

-    Доброго ранку,- промовила я й вже було хотіла заперечити, але в моїй голові з’явилася чудова ідея.- Можете звертатися до мене на ти?

-    Звісно,- щиро посміхнулася жінка.

     Я примостилася за невеличкий столик тут же, на кухні й почала чекати, поки страва приготується.

     Мені подобалося бути тут. Неймовірне відчуття комфорту та затишку не полишало саме у цьому приміщенні, хоча, здавалося б,  це повинна приносити кімната, створена спеціально для мене. Але ж ні.

-    Софіє, ти їстимеш тут?- запитала вона.

-    А чому б і ні.

-    Просто недалечко є їдальня.

-    Та надзвичайно простора кімната?- запитала я і у відповідь отримала кивок.- Ні. Вона занадто велика. Навіть поглянути на неї якось страшно, а ще й заходити туди і їсти – не хочеться.

-    Вся у свого батька,- тихенько буркнула вона і її посмішка на обличчі немов розцвіла.

     Я вдала, що не почула, але до цієї жінки миттю з’явилася симпатія. Мені завжди подобалися щирі люди, які не таять нічого та говорять все, що в них на думці. З ними завжди приємно бути поруч.

     Поглянувши на годинник, я подякувала та поспішила вдягатися. Шафа й справді була величезною, а вибір одягу – просто нечуваним. Очі так і розбігалися, не знаючи, що приміряти перше. Але часу було обмаль, тому схопила чорні джинси й першу ліпшу блузку, а на ноги обрала кеди улюбленого бренду.

     Я прямо аж вибігла, бо знала, що до метро іти значно далі, ніж з гуртожитку, але водій, що якраз йшов до мене, повідомив, що тепер він працює на мене й відповідатиме за мою безпеку. Це було не зовсім те, що хотіла, але часу сперечатися не було, тому пішла за ним до машини.

-    Агов, самозванка,- раптом хтось міцно вхопився за мою руку.- Миттю вимітайся звідси й більше ніколи не з’являйся. Навіть не уявляю, як ти змогла обдурити мого брата, але знай, цей трюк не пройде зі мною.