Розділ 53

Ось настав час «ікс». Я поверталася додому, хоча краще сказати – місця, де живе мій тато і ще декілька людей, не враховуючи покоївок, кухарів, садівників і кого там ще найняли для обслуговування та приводження до ладу всієї цієї величезної території.

Хотілося б звісно не поспішати, але вже добряче стемніло й охорони поблизу мене не було, тому прискорила крок.

Чому саме пішла пішки? Йдучи дорогою, все частіше ставила собі це запитання, постійно вагаючись, чи не взяти мені таксі. Але вирішити так і не змогла, тому продовжували швидко крокувати по новій бруківці, яка вела до мого місця призначення.

Ноги вже добряче стомилися, тому почала повзти як черепаха. Але все ще не викликала таксі, бо здавалося, що ось уже за рогом буде татовий дім і я нарешті зможу впасти на розкішний та водночас дуже м’який диван й розслабитися.

Те, що мій крок значно сповільнився, дало змогу ще краще розглянути все довкола. Я так й крутилася у різні боки, як раптом помітила дещо незвичне. Прямо за мною йшла темна постать у капюшоні. Я її бачила ще майже біля гуртожитку й не звертала уваги, але, здається, вона весь цей час переслідувала мене.

     Паніка заволоділа мною. Ноги потроху відмовлялися слухатися, ще б трохи і завмерла б на місці. Але хто ж так робить, коли бачить, що йому загрожує небезпека? Потрібно тікати або оборонятися, а не стояти стовпом, тим самим полегшуючи роботу нападнику.

     Мій здоровий глузд проснувся якраз вчасно, адже темна постать вже наближалася. Я стала у бойову стійку, як мене навчив майстер з бойових мистецтв, якого для мене найняв тато і приготувалася оборонятися.

     Вже буквально за секунду на моє плече опустилася рука. Здавалося б, це був звичайний жест, який аж ніяк не був схожим на атаку, але я запанікувала й використала фірмовий удар.

     Нападник, як легесенька пір’їнка від подуву вітерцю, підлетів угору, а потім опустився на землю. Здавалося, наче я йому щось зламала й замість того, щоб тікати якомога далі, почала придивлятися до нього, щоб переконатися, що він живий.

-    За що ти так?- прокректав Кріс, поворухнувшись і спробувавши встати.

-    Ой. Пробач мені. Я було подумала….- миттю кинулася йому допомагати.

-    Розумію,- окинув він оком свій одяг.- Не потрібно було вдягати ось так, але я не хотів, щоб мене хтось побачив.

-    Але чому ти тоді тут?

-    Не зміг так довго не бачити тебе й вирішив поспостерігати здалеку,- промовив він, підіймаючись із землі. Від цих приємних слів миттю потеплішало на душі.

-    Але ж…. ти все ще в небезпеці.

-    Я замів сліди й зміг приїхати сюди лише на один день. Цього ж вечора й поїду.

-    Я так рада тебе бачити,- кинулася до Кріса і легесенько обійняла, все ще боячись, що можу якось нашкодити. Як же давно я хотіла це зробити.