Розділ 42

     Ми вже давно вийшли з будівлі та прямували у незнайомому для мене напрямку. Ох, треба було хоча б трішки прогулятися містом та почати орієнтуватися в ньому, але всі дні нашого перебування тут були настільки насиченими, що ніяк не вдавалося цього зробити. В принципі, можна було надолужити зараз і, як не дивно, навколо не було жодного журналіста.

-    Куди ми йдемо?- не витримала я швидкої ходьби й потрохи починала все більше відставати від ще одного рятівника. Щось у моєму житті їх надто багато.

-    Куди очі бачать,- повернувся до мене незнайомець і його обличчя осяяла щира посмішка, яка була немов у ангела.

     Дивно, але більше мені не захотілося ставити ніяких запитань. Я лише мовчки йшла за хлопцем, який, мабуть, був чи не єдиним, хто прийшов на презентацію книги Кейт у звичайній сорочці та джинсах. А його світле волосся було одним із небагатьох, не укладених гелем і від найменшого подуву вітерця, немов злітало. Але це було все одно дуже чарівно.

     Ми все йшли і йшли, вулички ставали все безлюднішими. Замість типових пальм, до яких уже настільки звикла, тут можна було побачити ще й іншу рослинність.

     Аж ось перед моїми очима розкрився просто неймовірний краєвид. Ми стояли на першині невеликого пагорба, а попереду, крізь сосни, було видно мальовниче озеро, яке вражало своєю красою з першого погляду. Навколо нього буяла зелень і створювала відчуття прохолоди, що здавалося мені чимось неймовірним для Лос Анджелеса, де навіть у вересні температура деколи могла зрости до двадцяти шести градусів.

-    Подобається?- раптом пролунав голос незнайомця, про якого вже встигла й забути.

-    Так. Це просто неймовірно!- захоплено вигукнула я, все ще не відриваючи погляду від гладенького водного плеса, яке охоплювало нечувано велику територію.

-    Це моє улюблене місце. Завжди приходжу сюди, коли хочу хоча б на секунду відірватися від усієї цієї міської метушні й побути наодинці з природою.

-    Ніколи б не подумала, що жити в настільки красивому місті буде так складно.

-    Деколи шлях до мрії потребує великих жертв,- зітхнув він.

-    А яка ж тоді твоя мрія?- раптово у мені проснулася цікавість.

-    Я обожнюю співати й хочу, щоб мою музику чули всі, щоб у тяжку хвилину люди могли увімкнути пісню та забути про всіх навколо й просто насолоджуватися мелодією. Мені нічого не потрібно, окрім того, щоб можна було побачити радість на обличчях людей.

-    А яке твоє ім’я? Можливо, я вже десь його чула?

-    Скажу, коли почую твоє,- посміхнувся незнайомець.

-    Софі. Тепер твоя черга.

-    Ендрю. А співаю під псевдонімом Ендрю Девіс. Власне, віднедавна я змінив своє ім’я, тож тепер це складно назвати псевдонімом,- говорив Ендрю, а мені починало здаватися, наче він тільки й чекав того моменту, щоб представитися.- Приємно познайомитися.

-    Мені також,- посміхнулася я, адже після цих кількох слів моя попередня ідея здавалася просто абсурдною.