Розділ 41

     Я обрала чудову сукню, довжиною до колін та красиві босоніжки синього кольору. Волосся мені уклали у високу зачіску перукарі, яких запросила Роні. По її стилю ніколи б не подумала, що вона звертається за допомогою до професіоналів, але, здається, сусідка рік тому кардинально змінила своє ставлення до життя.

-    Соф. Нас вже чекають. Дівчата давним-давно повиходили. Чому ти й досі тут?- повернулася Роні й потягла мене до машини.

     Чесно кажучи, навіть не помітила, коли вона, Кейт та Брі пішли до машини. Щось я сьогодні була геть розгубленою. Можливо, на мене вплинуло те, що Роні, вперше за час нашого знайомства, одягла щось не чорно-білого кольору. Або ж те, що це буде моя перша фотосесія у ролі знаменитості.

     Хоча, хто я взагалі така? Мене знають лише тому, що не захотіла вислухати тата й підставила цим саму себе. Тож навіть пишатися немає чим.

     Ми їхали не так уже й довго. Величезна зала для презентації знаходилася геть недалечко від нашого гуртожитку. Це була одна з умов Кейт, якій уже набридло їхати на інший кінець міста на презентацію, яку скасовували в останній момент.

     Автомобіль зупинився і я нарешті поглянула у вікно. Сказати, що я була шокована – це нічого не сказати. Сотні журналістів крутилися біля головного входу. Вони поки не помітили нашої машини, але я передчувала, що зовсім скоро всі збіжаться, щоб сфотографувати спочатку Кейт, якій була присвячена ця подія, а потім вже й мене.

     Охорона швидко та оперативно створила живий ланцюг від машини до будівлі й ми видихнули з полегшенням. Принаймні зараз нас не чіпатимуть, але після події доведеться таки зупинитися для фотосесій й дати відповіді на запитання журналістам з різних журналів.

     Я боязко ступила на червону доріжку. Так хотілося, щоб зараз знову ногу охопив різкий біль і довелося їхати до лікарні. Проте гіпс зняли п’ять днів тому й найкращі лікарі запевнили, що все вже нормально і я можу спокійно ходити.

     Я йшла по імпровізованому коридору, з усіх боків лунали чиїсь розмови, очі засліплювали спалахи фотокамер журналістів, які сподівалися зробити хоч кілька вдалих знімків, підстрибуючи позаду охоронців.

     Сяк-так вдалося пройти до будівлі і я змогла заспокоїтися. Якби не Роні, що підхопила мене під руку за кілька кроків від машини, то вже, мабуть, в істериці, повернулася б до автомобіля й наказала їхати якомога далі.

     Але головне випробування ще чекало на мене попереду. Тому неуважно слухала тих, хто підходив, лише кивала у відповідь на якісь слова або фрази, що успішно пролітали повз мої вуха. Презентацію також майже не чула. Лише час від часу посміхалася Кейт, щоб підбадьорити її. Але в самої на душі запанував страх.

     Ось пролунали останні аплодисменти й гості почали розходитися. Дехто залишився на святкування, що проходило у сусідньому залі, а ми з Кейт підійшли до однієї зі стін та розійшлися до груп журналістів, яких пропустили всередину. Їх було значно менше, ніж ззовні. Але всі вони були перевірені моїм татом.

     Я зупинилася та успішно відбула фотосесію. Ніколи не думала, що буде так легко. Але прийшла черга до інтерв’ю, від якого, м'яко кажучи, у мене вже починалася панічна атака. Спочатку питання були типовими та простенькими. Людям було цікаво, як я жила до того, як стала популярною і відповідати на них було геть не складно. Але потім….

-    Чому Домінік Рід так довго приховував свою дочку від всього світу? Чому він розповів про вас лише тоді, коли цього вимагали обставини? Чому Рід і далі продовжує поводитися так, ніби він вас не знає?- посипалися запитання журналістів з усіх боків. І це ще були найменш образливі з них.

     Я на мить задумалася й зрозуміла, що вони мають рацію. Ми жодного разу не з’являлися на людях і майже не бачилися з того часу. Тато лише надсилає повідомлення й розповідає про щось.

     Сльози мимоволі потекли по щоках. Я запанікувала, металася на одному місці й не знала, що робити.

 -    Інтерв’ю завершено,- раптом пролунав приємний чоловічий голос і мене потягнули за собою, якомога далі від журналістів.