Розділ 26

     Наступні дні я жила немов у тумані, ніщо не могло втішити мене. Сльози вже давно пройшли, залишилося лише якесь відчуття пустоти й невимовна туга. Не хотілося робити абсолютно нічого, лише загорнутися в ковдру та лежати, втупившись в стелю.

     Кейт і Брі, приходили до лікарні кілька разів на добу. Навіть Роні нишком проскакувала в мою палату й просто сідала біля ліжка, думаючи, що я її не помічаю. Але запах її парфумів, був доволі відчутним.

     Якось Роні знову прийшла й сіла поруч. Я почула шурхіт пакету та розвернулася. Вона дістала дві баночки морозива й простягнула мені одну з них. Рука сама потягнулася до улюблених ласощів і я, вперше за тиждень, підвелася та сіла на ліжку.

     Ми довго сиділи мовчки, але раптом Роні заговорила.

-    І як довго ти збираєшся мучити себе? Що такого в тебе взагалі сталося? Як довело до такого стану?- промовила сусідка те, чого ніколи не очікувала почути саме від неї.

-    Кріс поїхав, покинув мене,- промовила я і аж сама здивувалася своєму голосові, бо за ці довгі дні не промовила ні слова.

-    Ну й що з того? Хіба це привід для того, щоб ти плакала? Ви ж тільки познайомилися. Навіщо ти псуєш життя через нього?

-    Як ти взагалі мені можеш таке говорити?- не витримала я, потроху зриваючись на крик.- Чому ти не сказала цього сама собі, коли почала пити, приєдналася до банди, мало не загинула?! В порівнянні з тобою, я не псую свого життя, а просто роблю в ньому невеличку паузу для відпочинку.

-    Та що ти взагалі знаєш про моє життя?!!!- прокричала вона.- В тебе є все: друзі, дім, родина, улюблене заняття. Перша невеличка проблема й ти вже готова зірватися. А уяви, як мені, коли я про це все можу лише мріяти. А остання людина, яку я любила, загинула рік тому.

-    Рік тому, першого серпня, він загинув. Я казала, що змагання будуть нечесними, попереджала, що в цьому замішані великі гроші та важливі люди, а він….. не послухав,- продовжувала Роні, по обличчю якої градом котилися сльози.- Він сів у свою круту машину й поїхав, а я стояла на  трибуні, не в змозі нічого зробити. Все було добре, але потім, його зажали з двох боків та на величезній швидкості, немов викинули об бетонну стіну. Машина загорілася, а потім вибухнула. Він просто не зміг вибратися. Я втратила Дрейка. Його більше не повернеш. Єдине, що мені залишається —  це ходити на могилу, в якій навіть нікого немає. Лише табличка самотньо стоїть та сповіщає про те, що колись жив найкрасивіший у світі хлопець, у якого я була шалено закохана. То, що ти мені говориш? Думаєш, знаєш моє життя? Ти хоча б можеш знайти свого Кріса, а Дрейка вже ніколи не повернеш.

     Я сиділа й мовчки слухала розповідь Роні. Мені було настільки її жаль, що й словами не передати. Сльози, які б здавалося уже виплакала, знову стояли в очах, готові вирватися назовні.

-    Як ти?- лише й змогла промовити я.

-    Спочатку було тяжко. Але проблеми з «друзями», допомагали відволіктися та забути про це, хоча б на мить.  Протягом перших місяців, Дрейк мені постійно ввижався в незнайомих людях. Коли хлопці проходили повз мене, я ловила кожен їхній жест, схожий на той, який був у коханого. А нещодавно, я приїхала сюди, до гуртожитку. Названі батьки хотіли, щоб я жила з ними. Коли відмовилася, то купили квартиру. Але я не хотіла жити посеред усієї цієї розкоші та пішла до гуртожитку, щоб пожити так, як Дрейк, бути ближчою до нього. Раптом, коли приїхала сюди, зупинилася на світлофорі та роззирнулася по боках. Засвітилося зелене світло й рушила вперед, повернула голову й побачила Дрейка. Він був одягнений так, як виходив з дому того злощасного дня. Джинси, біла футболка та синя теніска, майоріли перед очима. Я одразу ж зупинилася на узбіччі та подивилася назад, але його там уже не було. Розвернулася та об’їхала увесь квартал, але зрозуміла, що то мені лише привиділося.