Розділ 18

     Перша подорож до університету, вже не викликала такого захвату у нас із Брі. Чудова погода, чисте та прекрасне небо, щебет пташок… Ми не звертали на все це уваги.

     Перед очима досі стояла картина, яку ми побачили біля входу в гуртожиток. Вхідні двері були зірвані з петель та лежали за кілька метрів від посту охоронців, металевий турнікет був сплющений та немов розплавлений з одного боку, а поруч з ним лежала подоба мотоцикла.

      Чому я описую його саме так? А як інакше, якщо скло та дзеркала на мотоциклі були повністю розбитими, а він сам горів?

     Проте не це нас вразило аж настільки. А саме те, що на підлозі та стінах, досі були сліди крові, такі наче хтось постраждав, але потім встав і пішов до своєї кімнати.

     Ми пройшли буквально трішки та вже хотіли було повертатися до гуртожитку, щоб розпитати про все Роні або допомогти їй, але тут вже з’явилася поліція, а на Кейт немов нападає панічна атака, коли вона бачить працівників цієї служби. Таке в неї, до речі, почалося лише два місяці тому й думаю, що це не спроста. Потрібно буде з’ясувати в чому ж річ.

     Щоб дістатися до університету, потрібно було їхати близько двадцяти хвилин на метро. Чесно кажучи, я не користувалася цим транспортом жодного разу. Нові враження переповнювали мене. Тепер я точно можу сказати, що обожнюю ескалатори. Здавалося б, конструкція доволі невибаглива, але така проста у використанні, що хотілося б з’їжджати та підійматися нагору знову й знову. Але це вже після пар в університеті.

     Ми швиденько дісталися до входу у вагон та спробували протиснутися до нього. Проте це здавалося місією нездійсненною, оскільки зараз якраз був час пік та всі люди їхали на роботу або навчання. Довелося чекати наступного транспорту й там нам пощастило.

     У самому вагоні я помітила знайому постать. Невже Кріс також їде на метро? Але ж у нього був власний автомобіль.

-    Брі,- штурхнула я подругу, яка вже майже встигла заснути.- Придивися до того хлопця в кінці вагону. То ж Кріс?

-    Що? А? Ти про кого? Я нічого не бачу,- сонно позіхнула сплюха. Куди б ми не їхали, Брі завжди засинала. За ці останні два місяці, мені доводилося будити її стільки разів, що й не злічити.

-    Та он же він,- мало не тицьнула пальцем у натовп.- Стоїть біля лівого краю вагона, сперся на бортик й гортає щось на телефоні. Невже не бачиш?

-    Той, що в худі, з капюшоном, накинутим на голову?- запитала Брі, трішки привставши.

-    Так. Я про нього,- чомусь усміхнулася я.

-    Та як ти взагалі в ньому впізнала Кріса? Він же в сонцезахисних окулярах, а його тіло та голову прикриває худі. При тому, далі нічого й не видно, бо валіза тієї жіночки поруч, просто гігантська.

-    А й справді… Чого це я вирішила, що це він,- пробурмотіла сама до себе.