Розділ 5

– Просинайся, соню. Приїхали,– почувся голос десь зовсім поруч.

– А? Що?– сонно промовила, вмощуючись на сидінні зручніше.

– Кажу, приїхали,– повторив він знову.

– Так, іду,– сказала й вискочила з автівки, а вже за секунду нила від болю на руках незнайомця, який знову мене підхопив. І що в нього за така звичка?

– Знову забула?– співчутливо промовив хлопець, на що я лише мовчки кивнула, намагаючись не розплакатися від пекучого болю, який і не думав минати.

Ми потроху просувалися до лікарні. І хоч вона була якоюсь геть дивною, не такою, як я звикла бачити, мене більше хвилювало дещо інше.

– Стривай, звідки ти знаєш моє ім’я?

– Хіба я взагалі називав його?– щиро здивувався незнайомець.

– Ну, коли я прокинулася…– промовила я, намагаючись допомогти йому пригадати, а потім з розмаху ляснула себе по лобі.

– Оу. Ти чого?– стривожився незнайомець, а потім зрозумів в чому річ і посміхнувся.– Значить, тебе звати Соня?

– Угу.

– А мене Кріс,– все ще посміхаючись сказав він.– Приємно познайомитися.

– І мені,– пробубніла у відповідь, а потім раптом схаменулася.– А де Брі? Це моя подруга, яка тоді, коли…. Підійшла до нас на вокзалі.

– Точно. Забув сказати, я пояснив їй ситуацію, що склалася і вона вирішила не гаяти часу, поки ти будеш у лікарні та вирушила на пошуки житла. Брі? Так, здається. Вона ще впертіша, ніж ти. Я пропонував допомогу, але…

– Вона нам не потрібна,– перебила його на півслові.– Ти й так дуже сильно допоміг. Дякую, до речі.

– Але мабуть, ви все-таки однакові,– протягнув Кріс.

– Про що це ти?– миттю спохмурніла та готова була захищати подругу ціною власного життя.

– Та нічого. Забудь,– байдуже промовив він, а потім опустив на кушетку.– Ось і прийшли. Я тебе залишу тут і почекаю ззовні, а потім відвезу за адресою, яку мені має от-от надіслати Брі.

– І коли ви…– почала було я, але побачила, що його тут вже немає.