Розділ 3

Ці п'ять хвилин минули непомітно. Ми нарешті покинули задушливий вагон поїзда та вибралися на свіже повітря. Його невагомі хвилі гралися нашим волоссям та утворювали невидимі візерунки. Було дуже приємно нарешті вдихнути кисень не з душного та запилюженого вагона.

– Софі, зачекай тут кілька хвилин, пильнуй за валізами, зараз буду,– суворим тоном, як завжди, коли ставалися важливі події, промовила Брі.– Щось наплутали з нашим житлом. Кажуть наче вже хтось поселився. Зараз все з'ясую, там, де трішки тихіше й визначимося куди йти.

– Добре, командире Брі,– відповіла я, жартома віддаючи честь та з заплющеними очима, продовжувала насолоджуватися цими незабутніми відчуттями.

Але цю мить раптом перервав чоловік, що біг по перону на великій швидкості. Його темне волосся злиплося від поту та добряче закривало обличчя незнайомця, а одяг, хоча й дизайнерський, був у якійсь багнюці та ще не відомо чому. Я просто не могла відірвати від нього погляду, настільки чомусь ббула вражена цією картиною. Проте він це помітив і побіг у мій бік.

– І ти хочеш фото зі мною або мій автограф?– злісно вишкірився невідомий.

– Ось, тримай,– додав, обернувшись та поглянувши на натовп переслідувачів із камерами та пхнув мене на колію, куди за хвилину мав прибути поїзд.

Я стояла і німо дивилася на все навколо. А після поштовху, просто полетіла донизу. Та й що я могла зробити? Ніякої опори поруч і близько не було.

– Тримаю,– почула чийсь голос та відчула міцну хватку на одній з рук, які я вже було розкинула, змирившись зі своєю долею.

А з-за виступу перону, з якого я і полетіла, на мене дивився красивий брюнет, трішки старший за мене. Його волосся було укладене в дивну зачіску та чудово підкреслювало красиві риси обличчя. Одяг же був дещо незвичним для теплого серпневого дня.

Незнайомець був вбраний у чорний костюм, який прекрасно відтіняв його дещо смуглу шкіру, проте точно не підходив для такої спеки. І ці думки підтверджували невеличкі краплинки поту, які поволі збігали по обличчю. За кілька секунд до прибуття потяга йому нарешті вдалося витягнути мене та ми стояли і відхекувалися, як раптом прийшла нова біда.

Люди, що скупчилися на пероні, почали проштовхуватися до своїх вагонів і пхали всіх на своєму шляху. Не оминули вони і нас. Ми впали на міцну поверхню, але мені було трішки зручніше, адже я випадково примостилася на незнайомця. Обоє лежали і мовчки дивилися одне на одного, не в змозі поворухнутися.