Розділ 1

– І ти хочеш фото зі мною або мій автограф?– злісно вишкірився невідомий.

– Ось, тримай,– додав, обернувшись та поглянувши на натовп переслідувачів із камерами та штовхнув мене на колію, куди от-от мав прибути поїзд.

Я стояла і німо дивилася на все навколо. А після поштовху, не опираючись, полетіла донизу. Та й що я могла зробити? Ніякої опори поруч і близько не було.

– Тримаю,– почула чийсь голос та відчула міцну хватку на одній з рук, які я вже було розкинула, змирившись зі своєю нелегкою доленькою.

                                                 *Три години до того*

– Ну все. Досить. Нам потрібно йти,– сказала я, вибираючись з міцних обіймів батьків.

– Не забувай телефонувати,– крикнула мама.

– Так, звісно. Обіцяю робити це кожного дня,– посміхнулася та потягнула Брі до входу у вагон.

Ми поволі пройшли до свого купе, намагаючись затягнути свої величезні валізки та нарешті сіли з полегшенням на потрібні місця. Поїзд був швидкісним, тож їхати було лише три години й не мало сенсу порпатися в сумках та діставати щось.

Я, плюхнувшись на своє сидіння, почала роздивлятися вагон. Наче нічого незвичного. Лише оновленні темно-коричневі сидіння кидалися в очі. Але я навіть раділа старим-добрим запилюженим віконницям. Все ж вони вже стали для мене немов рідними.

Брі ж, натомість, потягнулася до сумочки за незмінним фотоапаратом. Минуло лише кілька місяців, а я б навіть не змогла уявити життя без нової подруги. Вона з'явилася в моєму житті вже дуже давно, але зараз, коли Брі абсолютно змінилася і стала для мене надійною порадницею, без її підтримки я б не протрималася ані дня. Стільки всього довелося пережити за два місяці підготовки до університету, що й годі уявити. Ніколи не думала, що все може бути настільки складно.

 Що ж ще чекає на нас попереду? Навіть не уявляю...