Розділ другий Маленька доросла

«Найшвидше дорослішають діти, яким ніколи не дозволяли бути дітьми.»
Після уроків я майже ніколи не затримувалася в школі. Однокласники бігли на стадіон, домовлялися піти на річку чи просто сиділи на лавках біля школи, сміялися, ділилися секретами.

Я ж поспішала додому.

Знала, що мене вже чекає робота.

Спочатку потрібно було перевдягнутися, нагодувати худобу, принести води, допомогти бабусі на городі або в саду. Навесні ми сапали грядки, влітку поливали город і збирали ягоди, восени носили важкі кошики з яблуками до погреба, а взимку чистили сніг, носили дрова й розпалювали піч.

Мама завжди казала:

— Спочатку робота, а тоді вже відпочинок.

Та відпочинок наставав рідко.

Я навчилася робити уроки пізно ввечері, коли вся хатня робота була закінчена. Сідала за старий кухонний стіл, відкривала підручники й намагалася не заснути над зошитом. Іноді мама тихо підходила до мене, ставила горнятко теплого чаю й лагідно гладила по плечі.

— Не засиджуйся довго, доню.

Я лише усміхалася.

Мені дуже хотілося добре вчитися.

Я розуміла, що освіта — це, можливо, єдиний шанс колись змінити наше життя.

Попри все, у школі я була щасливою.

Любила українську мову й літературу. Любила писати твори, читати книги, брати участь у шкільних святах. Коли виходила на сцену читати вірші, мені здавалося, що хоча б на кілька хвилин я забуваю про все, що відбувається вдома.

Та, повертаючись після уроків, я знову ставала іншою.

Я більше не була безтурботною школяркою.

Я ставала донькою, яка боялася побачити мамині сльози.

Сестрою, яка намагалася підтримати старшу сестру.

Онукою, яка допомагала бабусі.

І маленькою господинею великого дому, де роботи завжди було більше, ніж часу.

Іноді ввечері, коли всі вже спали, я виходила на подвір'я.

Сідала на одну з двох дерев'яних лавок біля хати.

Дивилася на зоряне небо.

Слухала, як тихо шумить сад.

Саме тоді мені здавалося, що десь існує інше життя.

Життя, у якому діти засинають без страху.

І я дуже хотіла колись його знайти.
Та попри все, моє дитинство мало свої маленькі щасливі миті.

Коли мама була на роботі, ми з Вірою часто тікали до саду. Найбільше любили стару яблуню, що росла майже посередині городу. Вона була такою високою, що здавалося, ніби торкається неба.

Ми видиралися на найтовстіші гілки, сідали там, звісивши ноги, їли яблука просто з дерева й вигадували, що це наш таємний будиночок.

— Дівчата! Злазьте негайно! — гукала бабуся Ганна з подвір'я. — Ще впадете!

Ми переглядалися й тихенько сміялися.

— Та не впадемо, бабусю!

Вона сердито хитала головою, але коли ми спускалися, завжди відрізала нам по великому шматку свіжого хліба, мастила домашнім маслом і посипала цукром.

І ми вже знали — вона сварилася не від злості, а від любові.

Найбільше я любила свята.

Не через подарунки — їх майже ніколи не було.

А через мамині пиріжки.

Напередодні Різдва чи Великодня вона вставала ще затемна, замішувала тісто, і вся хата наповнювалася запахом свіжої випічки.

Я любила стояти поруч і дивитися, як її руки швидко ліплять пиріжки з капустою, картоплею, вишнями чи маком.

Іноді мама дозволяла мені зробити один пиріжок самій.

Він виходив кривенький, зовсім не схожий на інші.

Але мама завжди казала:

— Найсмачніший буде саме цей, бо зроблений із любов'ю.

Тоді мені здавалося, що мама вміє перетворювати навіть найважчі дні на маленьке свято.

Влітку вся наша родина збиралася в саду.

Ми обривали стиглі вишні, сливи, яблука.

Пальці ставали липкими від солодкого соку, а кошики швидко наповнювалися фруктами.

Бабуся сортувала врожай.

Мама варила варення й компоти.

А ми з Вірою нишком вибирали найбільші вишні й їли їх просто під деревом.

За це теж отримували зауваження.

— Спочатку назбирайте, а тоді вже ласуйте! — сміялася бабуся.

І хоч роботи було багато, саме такі дні залишилися в моїй пам'яті теплими й сонячними.
Найзатишнішими були зимові вечори.

Коли за вікном мела хуртовина, а в печі потріскували дрова, ми збиралися всі разом.

Бабуся Ганна сідала біля печі й починала розповідати історії.

Про своє дитинство.

Про війну.

Про голодні роки.

Про те, як колись знайомилася з дідусем.

Мені здавалося, що вона пам'ятає відповіді на всі запитання у світі.

Я могла слухати її годинами.

Тоді ще не знала, що саме ці вечори стануть одними з найдорожчих спогадів мого життя.