Розділ 8

༺ ──── · ● · ──── ༻
 

Тейвен

Ранок був сірим, як мої думки. Повернувся додому лише під світанок, і не міг викинути з голови її обличчя, її очей, її стриманої реакції на ім'я Дієго Леоне. Вона знала. І вона не просто знала, вона пам'ятала його. А те, що вона приховувала це, лише підтверджувало: ця жінка – загадка.

Я пройшов до кабінету. На столі, поруч із тим злощасним конвертом з вовком, лежала газета 2014 року. Леоне. Армандо Леоне. А в нього був син. Дієго. Молодший за мене, мабуть, на кілька років. Я бачив його кілька разів на спільних сімейних зустрічах, ще до війни. Тихий, похмурий хлопчик, завжди десь у тіні батька. Ніхто не звертав на нього особливої уваги. Хто б міг подумати, що через десять років він повернеться, як хижак, щоб з'їсти нас усіх?

Я викликав Мартіна. Він увійшов, як завжди, мов тінь, без зайвих рухів.

— Знайшов щось нове про Міхеля? — запитав я, не підводячи погляду від паперів.

— Ні, пане. Зник безслідно. Наче випарувався, — голос Мартіна був рівним, але я відчув у ньому нотку роздратування.

— Зрозуміло. — Я підняв голову. — А тепер... знайди мені все, що можеш, про Дієго Леоне. Сина Армандо Леоне. Усе, що було з ним пов'язано. Від дитинства до його зникнення. Кожен крок. Кожну згадку.

Обличчя Мартіна на мить спотворилося від подиву. Це прізвище, схоже, було для нього таким же шоком, як і для Рієни.

— Леоне? Але ж... їх не було тут десятиліттями.

— Саме так. І я хочу знати, чому вони повернулись. І чому почали саме з нас. — Я стиснув кулак на столі. — І ще: зв'яжися з батьком. Передай, що мені потрібна особиста зустріч з ним. Терміново.

Мартін кивнув і, не кажучи більше ні слова, вийшов. Я знав, що це буде непросто. Мій батько, Лоренцо Кастелло, був людиною старих правил. Він ненавидів Моретті більше за все на світі. Ідея співпрацювати з Рієною була б для нього, як ножем у серце. Але іншого виходу не було. Якщо Дієго Леоне повернувся, то це загроза для всього, що ми будували.

Я подивився на телефон. Повідомлення від Рієни: «Мій батько завтра вранці їде на свою віллу за містом. Можливо, це наш шанс поговорити. Наодинці». Її лаконічність завжди приховувала набагато більше, ніж могло здатися.
Вона теж діє. І це добре. Навіть дуже добре.

· · ·

Зустріч з батьком завжди була схожа на гру в шахи. Кожен рух продуманий, кожне слово — зважене. Але сьогодні ця гра була іншою. На кону було не просто лідерство клану чи бізнес, а виживання.

Я приїхав до батька до його кабінету в головному готелі "Kastello Royal". Величезний, розкішний, але холодний, як і сам Лоренцо Кастелло. Джанфранко Лаурі, його права рука, вірний охоронець, зустрів мене біля дверей, його брутальний погляд ковзнув по мені, оцінюючи. Він, мабуть, уже знав про Леоне.

Лоренцо сидів за своїм масивним столом, обличчя його було непорушним. Поруч сидів Доменіко Кастелло, його троюрідний брат, фінансист, завжди мовчазний, але здатний на все. Я знав, що моя поява тут була несподіваною, адже ми нечасто спілкувалися особисто. Наші відносини з батьком не мали теплоти. Особливо від часу їх розлучення з матір'ю.

— Батьку, — почав я, без зайвих вступів. — Мені потрібна інформація про Армандо Леоне. І його сина, Дієго.

Обличчя Лоренцо, здавалося, стало ще більш кам'яним. Він повільно відклав ручку. Доменіко, який досі незворушно розглядав папери, підняв на мене погляд. Це був знак. Дуже поганий знак.

— Ти знову копирсаєшся в минулому, Тейвене? — голос батька був низьким, з нотками роздратування. — Я думав, ми вже давно закрили цю сторінку.

— Ця сторінка відкрилася знову, батьку. — Я зробив крок ближче до столу. — Хтось спалив мою машину. Так само, як і спробував підпалити машину Рієни Моретті. І він залишив той самий символ, що й десять років тому. Вовк.

Очі Лоренцо звузилися. Джанфранко, що стояв біля дверей, ледь помітно напружився. Це ім'я, цей символ – вони знали.

— І ти думаєш, це Дієго Леоне? — запитав Лоренцо, його погляд був сповнений презирства. — Цей нікчема?

— Може, для тебе він нікчема. Але він уже діє — і влучає точно. Він цілиться в нас обох. У Кастелло і в Моретті.

Лоренцо повільно підвівся. Він підійшов до вікна, звідки відкривався вид на Неаполь. Це був наче його трон. Його місто.

— Дієго Леоне, — промовив він, ніби це ім'я було отрутою на його язиці. — Він звинувачував нас. Нас і Моретті. У банкрутстві їхньої компанії. У смерті його матері. Він вважає, що ми залишили їх помирати, коли почалася наша війна. Він вважає, що ми зрадили його сім'ю. Скоріше за все, нахапався цього з розповідей Армандо, й вирішив діяти з ним, або ж замість нього.

Моє серце наче стиснулося. Зрадили. Це слово відлунювало в повітрі, в моїй голові. Я не міг дозволити собі повірити в це — що наші справи тоді коштували чиїйсь матері життя. Але що, якщо він має рацію? Якщо помста Дієго — це лише дзеркало нашого минулого? Доки я мовчав, батько повернувся обличчям. Наче щось згадав, знайшов за що зачепитися в моїх словах.

— Яке тобі діло до Моретті? Ти маєш з ними справи, Тейвене? — з підозрою, зневагою до ворожої сім'ї запитав він.

Мені завжди вистачало сміливості дивитися Лоренцо Кастелло в обличчя, коли давав відповідь. Навіть якщо вона могла викликати його гнів.

— Як я вже казав - машину Рієни Моретті теж намагалися підпалити. Тим самим чином, що й мою. Мені довелося мати з нею розмову, хоч я цього й не прагнув. Бо в нас спільний ворог.

Я був впевнений, що батько і так все знає. Його люди всюди, навіть коли я намагався їх обійти. Проте, мене не покладала думка, що батько навмисно зробив архів у будинку, в якому проживаю саме я. Ніби знав, що мені доведеться там копирсатися.

— Розмову, кажеш? Моретті не розмовляють без вигоди для себе.

— Це і є її вигода - я можу допомогти знайти того, хто намагався підставити її, і підпалити її машину. Так само як і вона мені, бо ми разом шукаємо того, хто за цим стоїть.