Розділ 7

༺ ──── · ∘ · ──── ༻
 

Рієна

Його обличчя було обрамлене слабким світлом моєї вітальні, поки він спостерігав за моєю реакцією. І зараз, вперше, мені важко ввімкнути «актрису». Бо коли я почула прізвище Леоне — кров захолола в жилах. Повітря — наче скінчилось.

Це ім'я було давно поховане. У моїй пам'яті — і в чужих архівах. Я сама змусила себе його забути. Бо те, що сталося тоді, мало лишитися в тіні.

Я не показала, що впізнала прізвище. Не здригнулася. Не відвела погляду.
Але я знала - Тейвен усе помітив. Він із тих, хто читає по мові тіла, дихання, нерухомих пальцях.

Коли мені було лише чотирнадцять, і розпочалася палка ворожнеча між Кастелло та Моретті — я знала одну Леоне. Селія Леоне, дочка Армандо Леоне - дівчинка з русявим волоссям, моя однолітка. Завжди тиха й спокійна, з очима небесного кольору. Ми спілкувалися, були подругами, як і наші батьки.

Поки спільна будівельна компанія Моретті, Кастелло та Леоне не розсипалась на уламки з початком ворожнечі. Моретті й Кастелло розривали одне одного на шматки. А Леоне... були просто поруч. Їхні втрати нікого не хвилювали.

З того часу я не бачила Селію, хоча й намагалася знайти. Особливо тоді, коли ходили чутки, що померла її мати. Її мати давно хворіла. А потім... усе пришвидшилось. Невиліковна хвороба. Або нестача грошей. Принаймні, так казали про Армандо. Пам'ятаю, як на мої питання батько лише кидав: «він поїхав за кордон, та в нього все добре». А мати мовчала, запиваючи цю тишу вином.

І якщо це справді він... Що буде? Чого він прагне? Навіщо повернувся таким чином? Хоче помсти?

Тейвен порушив тишу, повну таємниць і недовіри:

- Тобі знайоме це прізвище? - запитав він, не відводячи погляду.

Я хитнула головою — не надто швидко, аби не здатися занадто впевненою.

- Нічого особливого. Лише те, що він був спільним партнером наших батьків до їхньої ворожнечі, та після розвалу бізнесу... його ніхто не бачив. Як і його сім'ю.

Тейвен довго не відводив погляду.
І я знала — він мені не повірив.

— Дивно, — мовив, ступаючи на крок ближче. — Бо ти виглядаєш так, ніби не просто пам’ятаєш Леоне. А ніби добре знала його.

Його голос був рівним, але в ньому дзвеніла нотка недовіри. Я зустріла цей погляд спокійно.

— Все, що я про нього знала, — це його ім'я. І те, що він був другом мого батька.

Я сподівалася, йому вистачить цієї деталі. І все ж… він не відступив.

— Ім'я?

Я кивнула.

— Армандо, — прошепотіла, повільно опускаючись на край дивану, що стояв за спиною.

Він не рухався, наче це ім'я теж мало для нього вагу. Воно відлунювало в мені, наче голос із підвалу пам’яті, який я колись зачинила на ключ.

«Ти ж здогадувалася, що це не кінець», — прошепотів той голос. — «Ти знала, що він повернеться».

— Можеш не розповідати, — сказав Тейвен. — Але мені потрібно знати, чи він дійсно повернувся... чи це його син.

Я різко підняла погляд.

— Син?

У Армандо був син. Старший брат Селії. Моя пам’ять довго тримала його в тіні, але тепер... наче спалах. Він був там. Він бачив мене. Там, біля берега. Мокру, в істериці. З тілом на руках, яке більше не дихає. З моїми відчайдушними криками на допомогу. Якщо він не просто повернувся — а пам’ятає?

Тейвен кивнув.

— Звати... Дієго Леоне. Я бачив його кілька разів, коли був підлітком. Він наче молодший за мене на рік чи два.

Він замовк. Мовчання Тейвена було важчим за будь-які слова. Він чекав. Чекав, що я згадаю щось про сина Леоне. Чекав, що я розповім. Але моя пам’ять, наче замкнена скриня, відкривалася лише з болем.

— Я так само не знала його надто близько. Але знаю, що він був тихою дитиною. Завжди тримався осторонь, — я старанно тримала голос рівним: Тейвен не мав бачити жодного натяку на втрату мого контролю. Не мав помітити раптового болю, непроханого спогаду. Я мусила відігнати кадри одинадцятирічної давнини.

Тейвен нахилився до пляшки на столі, в якій був запальний склад. Його пальці ледь торкнулися горлечка.

— Якщо це він, то дуже добре приховував себе всі ці роки. І він знає нас, Рієно. Знає, як діяти. Це не просто помста. Це... спланована війна.

Його слова наче пронизали мене. Не страхом, анапруженням. Наче хижа кішка перед полюванням.

— Можливо, це його війна, — відповіла я, підводячись з дивану. — Але вона зачепила нас обох.

Я підійшла до вікна, дивлячись на нічне місто. Внизу, на вулиці, молодший брат Ніко — Тім — розмовляв по телефону, все ще чатуючи периметр.

— Нам потрібна інформація, Тейвене. Більше, ніж вирізка з газети.

— У мого батька є цілі архіви про минуле наших родин, — сказав він. Його голос пролунав за моєю спиною. — Він збирав усе, як божевільний. Особливо про Леоне.

Я різко обернулась.

— Твій батько? Наче він щось скаже. Мій теж. Ця тема — табу.

Тейвен усміхнувся. Але його усмішка була радше схожа на вираз обличчя хижака, який щойно знайшов вразливе місце жертви. Проте було помітно — йому не подобається тема про мого батька.

— Наші батьки — старі леви, Рієно. Вони знають ціну таємниць. Але я знаю, де шукати. Проте, не бракувало і розмова.

Я злегка кивнула, дивлячись на Тейвена в декількох кроках від себе.

— Я спробую... Але нічого не обіцяю.

Хоча й не планувала розповідати йому інформацію, яку знайду сама. Я не довіряю цьому чоловікові. Бо не можу розгадати його думки. Невже він не розуміє, що я — дочка Алеандро: того, хто винен в інвалідності його дядька? Або розуміє — але вважає мене непричетною.

Мені здалося, що він ледь стримав легку усмішку, коли відповів:

— Спробуй. Я теж не буду сидіти без діла. — Він зробив крок ближче, а я повернулася до нього повністю. — Я не прошу довіри. Але якщо ми не співпрацюватимемо — Дієго чи Армандо, чи навіть обоє, знищать нас. Думаєш, у них був у планах наш... «союз»?

Я здійняла брову: він говорить так, наче найрозумніший. Наче хоче запевнити, що наша «співпраця» вартує зусиль. Хоч і сам, мабуть, не довіряє старшій дочці Моретті — й правильно робить.