Розділ 6

༺ ──── · ● · ──── ༻
Тейвен
 

Я напружено спостерігав, як її машина губиться в ранішніх променях сонця. Моретті не звикли чесно говорити з ворогами, чи не так? Тому й так важко зрозуміти цю жінку: вона наче ховає емоції за своїм відмінним гумором та іронією. Ніколи не зрозумієш, чи вона грає, чи просто фігура у чужій грі. Хоча, Рієна Моретті - фігура у грі? Смішно.
 

Я все ще стояв біля газону, де вона нахилилась - не зовсім акуратно, з якоюсь поспішністю, з усією своєю показною зневагою до небезпеки. І все ж дістала конверт так обережно, наче в ньому було те, чого вона боялась більше за відповідь. Не вірить у випадковості - і має рацію. Цей символ, ці слова - попередження, яке залишили на моїй території. Але залишили їй.
 

Я стиснув щелепу, переводячи погляд на конверт, що все ще тримав у руках. Край паперу був трохи пошарпаний, ніби його несли в кишені чи сумці занадто довго. А той напис...
 

«Вогонь перекинеться на другу сторону».
 

Що за клята друга сторона? Їх же три, не менше. Моретті, Кастелло і... тепер вовк?
А може, вовк був завжди, просто ховався в лісі, чекав, поки ми роздеремо одне одного. Може, ми - полювання. А не мисливці.
 

· · ·
 

Я пройшов у будинок, жбурнув конверт на стіл. Він знову розгорнувся, неначе сам по собі хотів, щоб я ще раз подивився на знак - цей вовк. Казав: дивись. Дивись ще раз. Намальований різко, ривками. Неначе вирваний з минулого. Минуле...
 

Вказав охороні не чіпати місце, де знайшли конверт. Потім - до підвального архіву. Мій батько завжди збирав усе. І досі не припиняє. Старі фото, вирізки, таємні записи. Символ вовка... Знайшов. Вирізка з газети 2014 року, з заголовком: «Партнери по бізнесу - Моретті, Кастелло, та Леоне; Найуспішніша будівельна компанія Неаполя за 2014 рік».
 

Мій погляд уперся в прізвище «Леоне». Я забув це прізвище. Я мав би пам'ятати. Але - ні. Тоді мені було лише шістнадцять. Я майже нічого не тямив у справах батька, але вже знав: моє життя - це небезпека. Від народження. У тринадцять - перше тренування. Ворожнеча. Потім розлучення батьків - причина досі лише між ними. А Леоне... його прізвище звучить, як привид. А ім'я - щезло. Після початку війни між родинами все зникло. І бізнес, і Леоне. Він просто випарувався. Що сталося з цим чоловіком на прізвище Леоне - не знаю. Але здається, він повернувся. Явно не новачок, без краплі милосердя. 
 

І це торкнеться обох родин. І Кастелло, і Моретті. Відразу коли це прізвище з'явилося на думці - згадав про наше «перемир'я» з Рієною. З якогось боку, це здавалося божевіллям - союз з дочкою ворога. Але це вимушена міра, бо ми маємо спільного ворога, поки ворогуємо самі. Проте, як можна довіряти цій небезпечній жінці, яка всюди ставить свої правила? Ніяк, правильно. Небезпека - єдине, що змушує мене співпрацювати з зеленоокою Моретті.
 

· · ·
 

Перебирав архів до темних сутінок. Вечір ковтав місто, як хижак - повільно, але безповоротно.
 

Я не мав підстав думати про неї ще раз сьогодні. Не повинен був. Але думка свербіла десь у потилиці - так, наче я щось упустив.
 

Рієна була надто спокійною. Навіть для неї. Надто легко поїхала, без зайвих реплік, без чергової іронії. Вона щось зрозуміла раніше за мене? Чи просто втомилась від гри? Телефон задзвонив різко, надто голосно - в обстановці напівтемряви спальні він звучав як вирок. На екрані - Рієна Моретті. Чому у мене збережений її номер? Я не відповів відразу. Спершу поглянув на годинник. Пізно. Надто пізно, як для розмови. Особливо між ворогами, навіть якщо тимчасово «союзниками».
 

Втім, ця жінка не телефонує просто так.
 

- Так, - коротко мовив я.
 

- Тейвен. Як саме підпалили твою машину? - її голос був жорсткіший, ніж зазвичай. Без іронії. Без маски. Але десь між словами ховалась тріщина.
 

Мене скувала тиша, а тіло - напруга. Легка, крихка пауза, яка чомусь одразу викликала спазм десь під грудною кліткою.
 

- Чому питаєш? - запитав я рівно, хоча вже коли побачив її ім'я на екрані, зрозумів - щось точно сталося. Щось, пов'язане з справою.
 

- Бо хтось щойно намагався спалити мою, - тихо відповіла Рієна. Але кожен звук її голосу був наче тріщина в асфальті. - Пляшка з ганчіркою й запалювальним складом. Ледь не підпалили - пощастило, що я повернулася раніше.

Дихання застрягло десь у початку легень. На мить я уявив її: в темряві, сама, нахилена над машиною, зі світлом ліхтаря в очах. І чиюсь тінь за спиною. На мить подумав: а що, як той «хтось» повернеться? Але згадав, з ким маю розмову. Рієна Моретті, що небезпечніша за будь якого підпалювача. Та раптом - усвідомлення її слів, наче холодна хвиля. Тобто, способи підпалу наших автівок однакові? Я провів рукою по обличчю. Вовк іде по колу. Спочатку - я. Тепер - вона.

- Ти як? - різко запитав я, неначе мене це турбує. Але й не можу сказати, що мені байдуже.

- Зі мною все в порядку. Не планували палити мене, хотіли спалити автомобіль.

· · ·
 

У жодному з варіантів розвитку цього вечора мене не було біля її дому. Їхати до неї - це було проти правил. Проти моїх, її, будь-яких. Я міг надіслати когось із людей. Міг сказати їй тримати охорону, не виходити з дому, зробити сотню інших логічних речей. Але логіка не працює, коли справа стосується її.
 

Але я вже сидів за кермом. Шини рвали тишу ночі. Дорога - порожня. Місто - наче застигло в затримці дихання. Мені не потрібно було питати адресу. Я знав, де живе Рієна Моретті - я вже там був, коли залишав той конверт. Так само, як вона - знає все про мене. Палець глухо стукав по кермі. Один. Два. Три. Зупинись, Моретті, казав собі. Не вплутуй мене у свої ігри. Але я знав - це вже не гра.
 

Через двадцять хвилин я вже стояв біля її будинку.