Розділ 5

༺ ──── · ∘ · ──── ༻
Рієна 
 

Тримаючи кермо двома напруженими руками, я прямувала до Ніко - мого особистого охоронця, з яким я ще вчора планувала зустрітися, щоб попросити допомоги.

Машина зупинилася біля старого складу на околиці міста - того самого, що колись належав нашій родині. Тут зустрічаються лише «для справ» - жодних камер, зв'язку, сторонніх очей чи вух. Мертва тиша. Занедбаний будинок. На вигляд - покинутий, офіційно також. Таємні входи, кілька охоронців всередині, які пильно спостерігають за кожним рухом навколо. Я вийшла з авто, розрізавши тишу стуком дверцят. Кожен мій крок - мов удар по цьому холодному спокою.

Придивившись, помітила притиснутий плечем до стіни силует - Ніко. Він чекав моєї появи. Як завжди - у темному одязі, не привертаючи зайвої уваги. Повільно повернув голову в мій бік. Лише коли я підійшла ближче, повернувся повністю.

- Добрий вечір, місс Моретті, - промовив він, спокійним голосом, але в ньому чулась зацікавленість. Та напруження. Він знав, що я не просто так зателефонувала до нього о сьомій годині вечора, з фразою: «Потрібно терміново зустрітися. Склад».

- Добрий. Ніко, це важливо, - відповіла я, вдивляючись в його обличчя, намагаючись, щоб наступні слова не пролунали занадто різко, - мені потрібні записи з камер, що стоять на території Кастелло.

Він на мить завмер, підняв брову в щирому нерозумінні. Напевно подумав, що я зійшла з розуму. Частково, так і було. Я зійшла з розуму, бо хтось зі мною грає - брудно, хитро, розумно. І хто б це не був, я дізнаюся.

- Лінора... ти ж розумієш, що це не просто небезпечно? Це самогубство. Якщо хтось дізнається...

- Розумію, - перебила я, - але я не можу сидіти склавши руки, коли мене намагаються підставити. Чи вони думають, що я мовчатиму, лише тому що давно не грала в ці ігри? - відвела погляд й іронічно усміхнулася. Як же нудило від того, що я й гадки не мала, хто ці «вони». Хто хоче мене підставити. «Давно не грала». Грала. Ще як. Близько року тому - в тій бійці. Після неї в мене залишився шрам, як нагадування, що я маю захищати членів своєї сім'ї, як тоді захищала батька.

Глибоко вдихнувши холодне повітря, Ніко сказав:

- Лише тому, що вони не знають, як ти граєш. Проте... це може бути надто важка гра. Надто небезпечна. Ти можеш опинитися під подвійним прицілом - Кастелло і того, хто зробив підпал.

- Я вже під ними, Ніко. Еліо Кастелло гадає, що я скоїла підпал. А справжній палій усе ретельно спланував - щоб Еліо повірив саме в мою провину.

Він опустив погляд і замовк. Адже знав - я маю рацію. І це лякало нас обох. Я під двома прицілами. І не можу зрозуміти, який із них несе мені більшу загрозу. Тому що досі не знаю, хто ще націлений на мене, окрім ворожої сім'ї.

Та Ніко здався. Важко видихнув, кивнув. Вказав рукой на вхід до складу. Вдячно посміхнувшись краєм уст, я кивнула у відповідь. Пройшла до складу, де нас відразу зустрів один з охоронців.

· · ·
 

За кілька годин, у темному приміщенні підвалу того ж складу, ми сиділи за старим монітором, під'єднаним до зовнішнього накопичувача. Ніко мовчки натискав клавіші, перемотуючи відео з камер, що дивились на територію маєтку Еліо Кастелло тієї ночі. На щастя, він мав «ключ» до їхньої системи безпеки. Не маю ідей звідки, але як факт.
 

- Ось, - він зупинив запис. - Це момент за двадцять хвилин до підпалу.
 

На екрані - фігура у капюшоні. Висока, обережна. Іде повз вхід воріт, в обхід охорони. У руках - щось схоже на папку або конверт.
 

Я схилилась ближче. Серце почало битись швидше.
 

- Зупини тут. Збільши...
 

Ніко виконав. Я вдивилась в обличчя, яке миготіло в півтіні під камерою. Знайоме. До болю. Брови зійшлися на переносиці.
 

- Це ж... - я ледь не вимовила ім'я.
 

- Так, - озвався Ніко, прочитавши мою реакцію. - Вона.

- Ізабелла... - прошепотіла я.
 

Наша колишня помічниця. Людина, яка ще кілька років тому приносила мені каву на кухню, коли я ще проживала в маєтку Моретті. Людина, яка колись плакала в нашому будинку після похорону брата - одного з наших вірних людей. Я тоді думала, що вона пішла назавжди. А тепер - вона тут. В цій грі?
 

- Що вона там робить? - Ніко дивився то на екран, то на мене.
 

Я мовчала.
 

На відео Ізабелла нахиляється біля кущів - які були біля воріт - кладе щось, потім швидко зникає в темряві.
 

- Вона щось залишила.
 

Я кивнула. І зрозуміла, що мушу туди навідатись. Туди, де мене ненавидять. Туди, де мені зовсім не раді. 
 

- Мені треба в маєток Кастелло.
 

Ніко щиро здивувався. Витріщився на мене, з поглядом, який одночасно попереджував і дивувався. Витиснув:
 

- Лінора... це як просити лева пустити себе до своєї клітки.
 

- Але я маю дізнатись, що вона залишила. І чому саме Ізабелла.
 

Я обов'язково дізнаюсь. Навіть, якщо мені доведеться приїхати до маєтку Еліо. Я не знала, що гірше - зустріти його очі чи не дізнатись, що залишила Ізабелла.
 

· · ·
 

Наступного ранку я стояла біля воріт, за якими - маєток, чия тиша тепер кричала ненавистю. Дзвінок, коротка перепалка з охороною, потім - поява самого Еліо.
 

- Що ти тут робиш? - запитав він, стримуючи здивування, роздратування та... інтерес? Його погляд наче пропалював в моєму обличчі отвір.
 

- Мені треба з тобою поговорити, - холодно відповіла я. - І оглянути територію.
 

Я не можу відразу підійти до того місця, де Ізабелла щось лишила - він все зрозуміє. Якщо, звісно, вони досі не зрозуміли, що на їх систему безпеки був здійснений вхід. Надіюсь, ні - інакше мені буде не солодко. Тому потрібно починати повільно, гладко.
 

Еліо мовчав. Його погляд ковзав по мені, настільки колючий, що я відчула, як спина напружилась від голови до п'ят. Він не рухався, лише злегка стиснув щелепу. Внутрішня боротьба - пустити чи прогнати.