Розділ 4

༺ ──── · ● · ──── ༻
Тейвен
 

- Що значить - нічого не знайшли?! Навіщо тоді ті камери по всьому периметру?! - кричав я, вгризаючись поглядом у Федеріко - мого начальника безпеки. Позаду нього стояли троє охоронців у чорних строгих костюмах, опустивши погляди в підлогу.

- Записи стерті. Усі, крім тієї, що зафіксувала саму пожежу. Ви вже переглядали цей запис із паном Мартіном. - напружено відповів він, не наважившись глянути мені в очі.

Я глибоко вдихнув і глянув у високе вікно позаду. Яскраві вулиці Неаполя - ідеальний фон для цього пекла, в яке перетворився мій кабінет.

Притис пальці до перенісся й на мить заплющив очі. Заспокойся, Тейвене. Але як, коли хтось - жінка - підпалив твою машину. Коли з усіх камер залишили лише одну, ту, що «випадково» все зняла. Це не хаос - це гра. Брудна, добре спланована гра.

Повернувся до Мартіна, що мовчки стояв поруч. Прошипів крізь зуби:

- Знайди хоч якісь сліди. Вона не могла зникнути без жодного натяку. Якщо це справді була вона... - я змовк. Але Мартін уже зрозумів. Йдеться про Лінору Моретті.

Перевів погляд на Федеріко.

- Хто міг стерти записи? Окрім тебе, Мартіна й охоронців - доступу більше ніхто не має. Хіба ні, Федеріко?

Я зробив крок ближче. Охоронці за його спиною навіть не підвели погляду. Напевно вже уявили, як їх звільняють, якщо не перерізають горлянку.

Декілька секунд - і, нарешті, відповідь:

- Так, пане. Вчора в кімнаті спостереження був лише один охоронець. Молодий... наче той, кого назначив ваш батько, звати... Міхель. Але він зник одразу після спалаху. Я думаю, саме він міг це зробити.

Точно. Як я міг цього не помітити - кабінет був порожній, коли ми увійшли.

- Знайдіть цього Міхеля. Де б він не був. Живим або мертвим. Бо підозрюю, його вже прибрали. Щоб не розпатякав, хто наказав це зробити, - я сказав це тихо, але повітря в кабінеті ніби стиснулося. Проте, в мою голову проникли дивні думки: цього покидька назначив міц батько. Це ж нічого не означає, правда?... Ні, це неможливо.

- Звісно, пане. Вже зараз накажу посилити пошуки. - відповів він.

Стискуючи щелепу раз за разом, я відвернувся, щоб не зірватися на своїх людей ще раз.

- І відтепер у залі спостереження буде сидіти декілька охоронців. Перевірених. - зробив паузу, напружено дивлячись у вікно перед собою, - можете бути вільні. - буркнув я.

Почув тупіт за спиною, потім легкий звук дверей. Вийшли. Важко видихнув повітря, ступаючи до шкіряного сидіння за робочим столом. Сів, нарешті підняв погляд на Мартіна біля вікна. Той зрозумівши все без слів - як завжди - сів навпроти мене, в такий самий м'який стілець.

- Мартін, я маю побачити цю жінку. Запитати все прямо. - рішуче, але напружено мовив я.

Той ледь помітно підняв бров, наче сказав: «з дочкою Моретті? Особиста зустріч?».

- Але вона ж отримала лист. Вже мала б щось зробити. Вона не та, що буде мовчати у відповідь на погрозу. - хмикнув він.

- Не нахвалюй цю жінку.

Мартін не відповів, але очі сказали достатньо.

- Добре, добре. Вона й справді не зможе промовчати. - я замовк на мить, вдивляючись у світло за вікном. - Але щось мені підказує...

Саме в цей момент екран мого мобільного засвітився через нове сповіщення, перебивши слова. Повідомлення від невідомого. Взяв телефон зі столу до рук. Прочитав уголос:

- «Потрібно зустрітися. Сьогодні, о п'ятій вечора, на набережній, через Партенопе. Я буду в одному з ресторанів - мене не пропустиш. Приходь сам. І без сцен, Тейвен. Р». - з кожним словом мій голос ставав нижче. Яка ж ця жінка зухвала.

Мартін ледь стримав усмішку, коли я підняв на нього погляд, а він усе ще дивився на світлий екран смартфону в моїх руках. Але, все ж, облизавши губи та зосереджено дивлячись на мене, мовив:

- Вона впевнена у собі. Якби була винна, навряд чи так поводилась. Та й місце зустрічі... не виглядає так, наче це пастка.

Поклав телефон між нами - на стіл з темного дерева.

- Вона Моретті. Її прізвище - вже пастка, Мартіне. - відповів я, втупився в екран. Набрав відповідь, не менш іронічну: «Буду вчасно, Місс Р».
 

· · ·
 

Мій погляд нишпорить вулицею - шукає її. Люди, як вільна ріка - пливуть повз, доки я йду проти них, вдивляючись в кожен столик закладів по боках. Нарешті, наче вона. За склом одного з ресторанів. Каштанове волосся, вільно розкидане по плечам. Руки в карманах звичного їй чорного пальто, поки вона без інтересу дивиться на перехожих. Повертає голову, коли чує тупіт моїх кроків. Зупинився в двох кроках від неї, тримаючи спокійний вигляд. Рієна поглянула на стілець напроти неї. Сів і обвів її поглядом.
 

- Ти хотіла зустрітися - я тут. - сказав я, прохолодним голосом. 
 

Відчував себе дивно. Треба ж, зустріч з дочкою Моретті. Вона кивнула, й не відводячи від мене очей, мовила:
 

- На диво, так, - вона замовкла на мить. Нахилилася ближче до столу. - це була не я.
 

Я здійняв брову.

- Не ти? - запитав я.

- Не я. Підпал - не моїх рук справа. - спокійно відповіла вона. Впевнена в своїх словах. Але все це може бути акторська гра, доки я не буду мати доказів, що вона не винна.

- Потрібні докази. - мовив, зустрівшись з нею поглядом.

Вона знову кивнула. Потягнулася до сумки. Я напружився, посиливши увагу. Вона злегка всміхнулася, витягла телефон.

- Якби хотіла вбити - обрала б район тихіше.

Стиснув щелепу. Каже так, наче справді може вбити у будь-який момент. Наче вона взагалі наважилася б. Та не встиг я дати відповідь, як на столі між нами опинився її телефон. Опустив на нього погляд, потім підняв на її обличчя.

- І що? - запитав я.

Рієна постукала ногтем по екрану. Дивлячись на мене, відповіла:

- Тут доказ того, що під час підпалу, я була вдома.

Я підняв брову, дивлячись, як вона бере в руки телефон. Розблокувала, щось пролистала, та, нарешті, повернула екран до мене.