Пролог

Від автора О. Еріл Вейн
 

У кожного міста є історії, які ховають під бетонними плитами, як непотріб, що не викидають, а лише притрушують пилом. Ця книга — про тих, кого намагаються не бачити. Про тих, кому сказали мовчати. Про правду, яку навчили називати вигадкою. У цьому тексті є біль, бо він народився з реального — не завжди прямим чином, але з відчуттів, які живуть поруч із нами. Правда каламутна. Люди зранені. І кожне слово — як крок по битому склу. Ця історія про те, як старі рани не гояться повністю — вони вчать, як жити з болем. Про те, як помилки минулого залишають слід у майбутньому, навіть коли ми робимо вигляд, що нічого не сталося. Про те, як діти розгрібають руїни того, що не вони руйнували. Я писала цю історію як лист тим, хто боїться, хто бореться, хто мовчить. Тим, хто зростав серед криків, брехні та мовчазної ненависті. Та в кінці кінців, ця книга, ці персонажі, їх страхи, тривоги, почуття та думки — відображення мене. Та багатьох з нас. Тому можливо, вона навчить нас боротися з цими страхами, тривогами.
 

—————————
 

ПРОЛОГ

Рієна 
 

— Ось так... — твердий, сконцентрований голос батька позаду мене. — Тримай міцно.

Я стискаю холодний метал пістолета втонкій дівчачій руці, цілячись. Завеликі навушники на вухах — для «безпеки», як сказав він. Проте, коли батько вчить тебе стріляти з рушниці у сімнадцять, про яку взагалі безпеку тут може йтися?

— Глибоко вдихни. Не труси рукою, — продовжує він. Таким спокійним голосом, наче я тримаю не зброю, а банан. Його долоня лягає на мою, виправляє хват.

Я вдихаю. Повільно, затискаючи губи. Рука все ще труситься. Не через вагу, а від того, що я його тримаю. Вперше. І не просто тримаю — націлююсь.

Навушники давлять на вуха, трохи сповзають, але я не наважуюсь їх поправити. Переді мною мішень — силует людини. Білий папір, чорна розмітка.

Я примружуюсь, намагаючись краще прицілитися. Настискаю на курок.

Постріл.

Віддача пробиває руку до плеча. Сіпає назад. Але я втрималась. Гучний звук проходить крізь навушники — глухий, але пронизливий. У повітрі терпко пахне порохом.

— Непогано, як для першого разу. — Алеандро уважно вдивляється в мішень. Він не хвалить. І не сварить. Просто оцінює.

Я мовчу.

Ми стоїмо на старому полігоні за межами Неаполя. Пил, розбиті бетонні плити, іржава табличка з попередженням.

— Ще раз, — його голос твердіший. — Цілься, Рієна.

Я піднімаю пістолет. Згадую всі рухи. Глибокий вдих. І знову — натиск на курок.

На цей раз — впевненіше. Чіткіше. Майже не здригаюсь.

— Вже краще.. — ледь помітна нотка задоволення в голосі. Це майже... похвала.

Я опускаю пістолет. Руки трохи тремлять, але я рішуче цього не показую. Моретті не мають права тремтіти. Вагатись. Бути слабкими.

— Подивимось... — він йде вперед. На декілька кроків ближче до силуету. Хода впевнена, спокійна.

Переводжу очі на мішень, яку роздивляється батько. Дві кулі. Одна — трохи нижче серця. Інша — майже в нього.

Повільно знімаю навушники. У вухах ще дзвенить. З цією тишою з'являється дивне почуття.

— Влучила. Не в саме серце, але добре.

Він посміхається. Не м'яко. Схвально. Наче тренер, а не батько.

Я киваю. Для мене — це не привід для радості. Навпаки. Означає одне. Я повинна вміти влучати в саме серце.

— Добре, на сьогодні досить. — Він підходить ближче, і я вловлюю погляд. Не суворий. Але важкий. Наче каже: «Звикай».

Звикну. Мушу звикнути.

Поки ми поверталися до Неаполя, я без перестанку прокручувала в голові момент першого пострілу.

Місто зустрічає вечірнім сяйвом. Як завжди, шумне, красиве і лицемірне. Здається таким неправильним, коли розумієш, що ховається в цій красі.

Роздивляючись вулички через вікно батькової машини, порушую тишу.

— Куди ми їдемо?

Батько, як завжди, відповідає прямо.

— Спершу додому, потім на свято.

Я повільно повертаю голову до батька поруч, який не вимушено дивиться вперед. Вже відкриваю рота, аби заперечити...

— Ніяких відмов, Рієно. Ти підеш, і це крапка.

Інтонація не дає права вибору. Я вимушена піти, як би там ненавиділа ці пафосні місця. Награні усмішки, удавано «невимушені» діалоги. Люди грають свої ролі.

Старий союзник мого батька, Россі, влаштовує черговий прийом. Знову треба вдягнути сукню, посміхатись, бути «Моретті».

У залі пахне парфумами, вином і золотом. Золотом в інтер'єрі, на зап'ястях,  у волоссі. Скло усюди. Келихи з вином та шампанським, що розносить офіціант, наче робот: вчасно, непомітно, ідеально.

Великі люстри над головою сяють приємним світлом. Все як має бути.

Мене представляють, я вітаюся, стриманно відмовляюся від напоїв, яких мені й так не дали б. Стою в кутку, роздивляючись обличчя людей, відчуваючи на собі їхні погляди. Все навколо виглядає, як картинка з журналу: люди в костюмах, ідеальні посмішки, штучна ввічливість.

І, звісно, він був тут.

Тейвен Кастелло.

Хлопець майже мого віку. Вищий. Розкута постава, стриманий образ. Виглядає так, ніби йому байдуже.

Наші погляди зустрічаються.

Ці темні очі... Як ніч — глибокі й холодні. Відчуваю, як вони притягують мене. Не дають змогу відвернутися, відволіктись.

Ми стоїмо далеко одне від одного, але його погляд ніби зупиняє все навколо.

Наче два ножі, поки що притуплені. Але ми знаємо — колись вони стануть гострими. І вдарять. Обов’язково.

Повинні.