4. Співочі піски (Шлях втікачів)

Пустеля зустріла їх стогоном. Вітер, проходячи крізь порожнисті скелі та застиглі скляні дюни, створював нав’язливу, моторошну мелодію. Це були Співаючі піски — територія, де реальність була крихкою, як старе дзеркало.

— Нам треба йти швидше, — Каель тягнув коня за вуздечку. Тварина нервувала, відчуваючи вібрацію землі. — Якщо підніметься буря, пісок розріже нас живцем.

Еліара йшла поруч, її пальці торкалися повітря, ніби вона перебирала невидимі струни. — Ти чуєш? Вони не просто співають. Вони попереджають.

Раптом піщана дюна попереду почала здиматися. З-під золотистого пилу виринуло щось величезне — Піщаний Скат, потвора, чиє тіло було вкрите органічним склом. Його хвіст, гострий як бритва, пронісся в дюймі від голови Каеля.

— Назад! — вигукнув Каель, вихоплюючи меч.

Бій був швидким і кривавим. Каель крутився в танці зі сталі, використовуючи кожну можливість, щоб нанести удар у вразливі зчленування панцира. Скат ревів, здіймаючи хмари іскристого пилу, що обпікав шкіру.

Еліара заплющила очі. Вона не могла битися фізично, але вона зробила інше. Вона випустила хвилю чистого звуку, резонуючи з внутрішньою структурою скляного панцира потвори. Скат завмер, наче вражений блискавкою. Його панцир пішов тріщинами.

— Зараз! — крикнула вона.

Каель встромив меч глибоко в основу черепа істоти. Скат здригнувся і розсипався на тисячі дрібних уламків.

Тиша, що настала після бою, була ще страшнішою за звук пісків. На горизонті з’явилася чорна смуга — "Скляні гончі" Оракула вже були на їхньому сліді.

— До прихованого міста ще два дні шляху, — Каель витер кров з обличчя. — Але я не впевнений, що ми маємо ці два дні.