1.Скляна смерть.

Каель відступив на крок, відчуваючи, як підошви чобіт ковзають по вологому каменю. Тіні під склепінням печери почали рухатися. Це не було стрімким нападом звіра — радше повільне, текуче просування маси, що нагадувала живий дьоготь.

— Еліаро, назад! — крикнув він, вихоплюючи меч. Сталь, загартована в солі з Мертвого моря, слабко засяяла білим. Це була єдина зброя, здатна розрізати магічні структури, не викликаючи миттєвого вибуху енергії.

Дівчина не ворухнулася. Вона стояла, простягнувши тонкі руки до темряви, її пальці дрібно тремтіли. — Ти не розумієш, — її голос звучав так, ніби вона говорила з глибини колодязя. — Вони не хочуть нас вбити. Вони хочуть, щоб ми пам'ятали.

З темряви виступила перша істота. Колись це був чоловік, можливо, один із шахтарів, що нелегально видобували кристали Аетерна. Тепер його обличчя було позбавлене рис: очі й рот заросли напівпрозорою лускою, а замість пальців на руках виросли довгі гострі голки, схожі на скляні стилуси.

Істота видала звук, схожий на скрип сухого дерева, і кинулася вперед.

Каель зреагував миттєво. Він зробив випад, пропускаючи скляне лезо повз плече, і вдарив мечем навхрест. Замість крові з рани істоти полетіли дрібні іскри та фіолетовий пил. Потвора не закричала — вона лише здригнулася, коли сіль на лезі почала роз'їдати її магічну плоть.

— Вони скрізь! — Каель озирнувся. Зі щілин у підлозі та зі стелі почали виповзати нові фігури. Їх було щонайменше два десятки.

Він схопив Еліару за лікоть, вириваючи її з трансу. — Якщо ти зараз не використаєш свій Шепіт, ми станемо частиною цієї колекції статуй!

Еліара нарешті подивилася на нього. Її зіниці розширилися, затоплюючи всю райдужку чорнотою. Вона зробила глибокий вдих — небезпечний, повний магічних спор — і різко видихнула слово на мові, яка вимерла тисячу років тому.

Повітря в печері здригнулося. Фіолетове сяйво кристалів на мить згасло, перетворившись на попільно-сіре. Скляні істоти завмерли, наче вкопані. Деякі з них почали розсипатися, перетворюючись на звичайний пісок.

— Біжимо! — крикнула Еліара, і цього разу вона була першою, хто кинувся до вузького виходу з іншого боку зали.

Вони бігли крізь лабіринт тунелів, поки легені Каеля не почали горіти під маскою. Нарешті попереду з'явилося слабке денне світло — холодний, сірий проблиск сонця Екзоса.

Вискочивши назовні, вони опинилися на крутому схилі над урвищем. Позаду, з глибини розлому, все ще долинав дивний кришталевий передзвін.

Еліара впала на коліна, важко дихаючи. Її шкіра стала блідою, як мармур, а на шиї з'явилися тонкі сині прожилки — ознака того, що вона використала занадто багато сили.

— Що це було? — запитав Каель, знімаючи маску і жадібно ковтаючи розріджене гірське повітря.

— Інквізитори казали, що в розломах живуть лише дикі звірі, змінені магією. Але ті... вони намагалися щось сказати.

Еліара підвела голову. На її губах була кров. — Оракул бреше, Каелю. Вони не закривають розломи, щоб врятувати світ. Вони збирають Пам'ять. Кожна людина, що перетворюється на скло — це книга. Сторінка історії, яку Оракул хоче привласнити собі.

Каель подивився на свій меч. На лезі залишилася зазубрина від зіткнення зі скляною істотою. — Якщо це правда, то моя місія по доставці тебе до Оракула щойно стала смертним вироком для нас обох.