Пролог: Тінь у розломі

Повітря в ущелині Сірих Скель було солодким і густим, наче розтоплений мед. Каель затягнув шкіряну маску на обличчі, перевіряючи герметичність фільтрів із вугіллям. Тут, на глибині ста ліктів, магія не була казкою — вона була отрутою.

Стіни розлому світилися м’яким фіолетовим світлом. Це було «сяйво Аетерна», енергія, що виходила безпосередньо з ядра планети. Каель бачив, як на камінні ростуть кристали, що пульсували в такт його власному серцю.

— Ти чуєш це? — прошепотіла Еліара. Вона йшла позаду, її очі світилися тим самим нездоровим фіолетом. Вона не носила маску. Для неї чисте повітря було тортурами.

— Я чую лише твій шепіт і хрускіт гравію, — відрізав Каель, не обертаючись.

— Тримайся ближче до стіни. Якщо патруль Оракула побачить відблиск твого посоха, ми не встигнемо дійти до джерела.

Еліара тихо засміялася. Це був звук розбитого скла.

— Патруль? Каелю, вони вже мертві. Боги прокинулися раніше, ніж ми розраховували.

Він зупинився. Попереду, де розщелина розширювалася в печеру, лежало тіло в срібних обладунках інквізитора Оракула. Але воно не просто лежало — крізь грудну клітину воїна проростали скляні квіти, пелюстки яких тремтіли на неіснуючому вітрі.

Це було «Цвітіння» — остання стадія магічного отруєння. Магія більше не хотіла бути інструментом, вона хотіла стати плоттю.

— Нам треба повертатися, — Каель схопився за руків’я меча. — Пізно, — Еліара вказала в темне склепіння печери. — Ми вже не гості в цьому домі. Ми — паливо.

З темряви на них дивилися сотні очей, що не належали ні людині, ні звіру. Це були Ті, Хто Пам’ятає.