Розділ 16. Аеліна

Минув місяць. На диво, спокійний місяць. Без повернення Селести.

Місто повільно оговтувалося від подій, які перевернули все королівство. Після втечі Селести люди вимагали відповідей і я їх дала.

Стоячи на балконі палацу, перед тисячами жителів, я вперше за багато років говорила не як вигнаниця, а як законна спадкоємиця.

Я не просила пробачення. Не вимагала любові. Лише розповіла правду. І коли закінчила, площа вибухнула оплесками. Тоді я зрозуміла: мій народ пам’ятав. Навіть через три роки. Навіть після всіх брехень. Вони пам’ятали.

Рейвен з’явився того ж дня. Він буквально увірвався до моїх покоїв.

— ТИ ЗОВСІМ З ГЛУЗДУ З’ЇХАЛА?!

Я ледве встигла піднятися з крісла.

— Рейве…

— Ні! Навіть не починай! — Він тицьнув у мене пальцем. — Тебе викрадають, ти зникаєш, повертаєшся в столицю, стаєш нареченою принца Води…

— Несправжньою нареченою.

— ЦЕ НЕ ЗМІНЮЄ СИТУАЦІЮ!

Я засміялася. Вперше за дуже довгий час по-справжньому і раптом він теж замовк. Подивився на мене, зітхнув, а потім міцно обійняв.

— Більше так не роби.

— Не обіцяю.

— Аеліно.

— Добре. Постараюся.

Він був поруч і тоді, і зараз.

Життя почало повертатися на свої місця. Рейвен отримав посаду радника. Я займалася справами королівства.

А Кейден… Кейден залишився. Спочатку через розслідування. Потім через політику. Потім уже ніхто не шукав причин. Він просто був поруч. І мені це подобалося більше, ніж я хотіла визнавати.

І коли все було добре — пожежа почалася серед ночі. Я прокинулася від запаху диму. Спочатку подумала, що це сон. Потім почула крики, як у той день…  І миттєво підскочила. За дверима вже бігли люди. Десь унизу лунали накази.

На мить мене охопив жах тієї ночі, коли загинув батько. Я вибігла в коридор. Полум’я вже охоплювало частину східного крила. Слуги в паніці намагалися вибратися. Хтось кричав. Хтось плакав. І серед цього хаосу я побачила Кейдена. Він командував евакуацією. Створював водяні бар’єри. Гасив вогонь. Знову і знову. Поки полум’я не почало відступати. А потім… Він просто впав.

Лікарі сказали, що це виснаження. Його магія була майже повністю спустошена. Я сиділа біля лікарні до самого ранку. Потім до обіду. Потім ще довше. Рейвен кілька разів намагався відвести мене відпочити. Марно. Я чекала, поки він прокинеться. Поки скаже щось саркастичне, що завгодно… Лише б прокинувся.

Нарешті надвечір лікар дозволив зайти. Я майже бігла коридором. Серце билося так сильно, що його, мабуть, було чути на весь поверх. Я відчинила двері і завмерла. Ліжко було порожнім. Спочатку я не зрозуміла, просто стояла і дивилася. Чекала, що зараз він повернеться, що це якась помилка, або його жарт. Але хвилина минала за хвилиною і нічого не відбувалося. На подушці лежав лише складений аркуш. Я повільно взяла його до рук.

Усього один рядок.

“Не шукай мене.”

І більше нічого. Ні пояснень, ні причин, ні прощання. Лише чотири слова.

Я перечитала їх декілька разів, але сенс не змінився.

За вікном починався дощ. Десь далеко гримів грім. Я стояла посеред порожньої палати й дивилася на записку. Чомусь я відчула себе настільки самотньою, наскільки це було можливо.

Минуло ще пів року.

Селесту так і не знайшли. Кейдена теж. Королівство поступово навчилося жити далі. Як і я. Принаймні так здавалося. Іноді вечорами я виходила на той самий балкон, з якого зверталася до народу. Дивилася на вогні міста, на зірки, на темряву за горизонтом і думала про воду. Про чоловіка з холодними очима. Про людину, яка з’явилася в моєму житті, перевернула його догори дриґом…І зникла так само раптово. Я так і не дізналася його справжнього мотиву. Можливо, ніколи не дізнаюся. Але іноді мені здавалося, що десь далеко, за морем, він дивиться на ті самі зорі і теж згадує.

А можливо, це просто одна з тих історій, які не отримують щасливого фіналу. І все ж залишаються в серці назавжди.