Розділ 14. Аеліна

Я мріяла про цей момент три роки. Три роки я уявляла, як повернуся до палацу. Як побачу Селесту. Як скажу їй усе, що думаю. Як вона нарешті зрозуміє, що не змогла мене зламати. Але зараз, стоячи біля підніжжя знайомих сходів, я не відчуваю тріумфу. Лише дивну порожнечу.

Мій дім. Колись він був моїм. Тепер кожен камінь здається чужим. Селеста стоїть нагорі в оточенні придворних. Ідеальна, як і завжди. Золота корона на темному волоссі, бездоганна сукня, бездоганна посмішка, бездоганна брехня.

— Сестро…

Її голос звучить майже зворушено. Я знаю її надто добре. Вона шокована і ледь стримує це.

— Селесто.

Між нами повисає тиша, а потім вона раптом усміхається ширше й спускається сходами. Наче не зруйнувала моє життя.

— Я така рада бачити тебе живою.

Брехня. Кайден теж це розуміє. Я бачу по його погляду.

— Це взаємно.

Моя посмішка виходить майже такою ж фальшивою, як її.

Сестра переводить погляд на Кейдена.

— Ваша Високосте, ви могли попередити мене про такий… сюрприз.

— Хотів побачити вашу реакцію.

Ох. Це було жорстоко. Я майже пишаюся ним. Селеста теж помічає прихований сенс. Але продовжує посміхатися.

— Що ж, тоді прошу до палацу.

Вона робить жест у бік дверей і ми заходимо всередину.

Перші пів години проходять напрочуд спокійно. Нас проводять до великої зали, подають чай, солодощі, фрукти. Придворні намагаються поводитися так, ніби нічого дивного не відбувається. Хоча я буквально повернулася з мертвих. Я майже бачу, як у них сверблять язики від бажання почати пліткувати. Селеста сидить навпроти мене, а Кайден поруч.

І весь цей час моя сестра грає роль доброї королеви. Питає про моє здоров’я, про життя, про подорож. Так майстерно, що хтось сторонній справді повірив би в її турботу. А потім усі зайві люди поступово залишають залу. Поки нарешті не залишаємося лише втрьох, і ось тоді посмішка Селести зникає. Наче її ніколи й не було.

Я відставляю чашку. Ось воно. Справжня розмова. Селеста дивиться спочатку на мене. Потім на Кейдена. І я бачу гнів.

— Ви хочете пояснити, що це означає?

— Що саме? — спокійно питає Кейден.

— Не грайтеся зі мною. — Голос сестри стає холодним.

— Вона повинна була зникнути три роки тому.

— Селесто…

— Замовкни!

Я навіть кліпаю від несподіванки. Вона рідко втрачала контроль, а зараз буквально тремтить від люті.

— Ти взагалі усвідомлюєш, що накоїла?

Я повільно підводжуся.

— Повернулася додому?

— Зруйнувала все!

Її голос лунає по залі. Відбивається від кам’яних стін.

— Усе було ідеально! Ти мала залишитися в лісі!

Отже, вона знала де я. Але нічого не зробила? Дивно.

— Щоб тобі було зручніше грати в королеву?

— Ти нічого не розумієш!

Полум’я спалахує на моїх пальцях. Мимоволі. Так само, як і в дитинстві, коли я злилася.

— То поясни.

Селеста робить крок до мене.

— Ти думаєш, справа в троні?

— Хіба ні?

На секунду її очі стають дивними.

— Ти завжди була наївною.

— А ти завжди була брехухою.

— Я рятувала королівство!

— Від чого?!

Моє запитання зависає в повітрі. Селеста не знаходить відповіді. Лише відводить погляд.

— Цікаво.

Селеста різко повертається до нього.

— Ваша Високосте…

— Ви щойно сказали, що рятували королівство, — його голос звучить небезпечно спокійно. — Від чого саме?

Западає тиша. Сестра мовчить, і чим довше вона мовчить, тим сильніше я переконуюся, що ми щойно торкнулися чогось важливого.

Чогось, що вона приховувала роками.

Нарешті Селеста усміхається. Але цього разу її усмішка не доходить до очей.

— Деякі таємниці краще залишити в минулому.

У мене по спині пробігає холодок. Бо за весь час я бачу в очах сестри не ненависть, а страх.