Розділ 13. Рейвен

Я починаю хвилюватися ще на світанку. Спочатку переконую себе, що все гаразд. Аеліна завжди знаходить пригоди на свою голову. Це майже талант. Потім минає година-друга-третя. І я вже не можу сидіти на місці.

— Вона повернеться, — бурмочу сам собі, крокуючи кімнатою.

Не повернеться. Ця думка з’являється миттєво, бо Аеліна ніколи не зникає без попередження. Особливо після того, як ми домовилися разом думати над наступним кроком. До обіду я обшукую все селище. До вечора — половину навколишнього лісу.

На ранок другого дня готовий убити будь-кого, хто скаже мені заспокоїтися і саме тоді я чую новину.

— Чув? — запитує якийсь торговець на ринку свого товариша.

— Про що?

— Вигнана принцеса повернулася.

Я завмираю. Мішок із яблуками випадає з рук, але торговець навіть не звертає уваги.

— Та ну…

— Кажу ж! Уся столиця про це гуде.

— Але ж вона мертва.

— Не така вже й мертва, якщо вчора проїхала через головні ворота.

У мене починає дзвеніти у вухах. Ні. Ні, ні, ні. Це не може бути правдою.

— Кажуть, принц Води привіз її особисто.

— Що?

— Ага. І ще кажуть…

Чоловік змовницьки нахиляється ближче.

— Вона його наречена.

Я мало не давлюся повітрям. Наречена? Принца Води? Того самого принца Води? Того самого, який мав одружитися із Селестою?

Що взагалі сталося? Я вже не слухаю далі. Розвертаюся і біжу.

Дорогу до столиці я долаю швидше, ніж будь-коли в житті. У голові крутиться лише одна думка: знайти Аеліну. Переконатися, що вона жива, а потім задушити її власноруч.

Коли попереду нарешті з’являються золоті шпилі палацу, я майже видихаю з полегшенням. Але помічаю, що щось не так. Навіть здалеку це видно. Біля воріт занадто багато варти. На подвір’ї метушаться слуги, а над усім цим висить дивна напруга. Наче перед грозою. Я прискорюю крок.

— Мені потрібно пройти.

Двоє охоронців одразу схрещують списи.

— Назад.

— Я повинен бачити принцесу Аеліну.

— Ніхто не входить.

Я дивлюся на них кілька секунд.

— Ви не розумієте.

— Ми все чудово розуміємо.

— Ні, не розумієте!

Мій голос звучить різкіше, ніж планувалося. За воротами раптом лунає якийсь шум. Крики. Гучні голоси. Потім звук битого скла. Я миттєво повертаю голову. Що там відбувається? Охоронці теж напружуються.

Один із них нервово озирається на палац і це лякає мене ще сильніше. Тому що якщо нервує навіть варта, значить справи погані.

— Пустіть мене.

— Неможливо.

— Я знаю Аеліну!

— Саме тому тебе й не пустять.

Просто чудово. Я стискаю кулаки. Усередині знову лунають крики. Цього разу голосніше. Наче хтось сперечається, а потім над одним із вікон палацу раптом спалахує полум’я.

Я завмираю. Усі завмирають. На щастя вогонь швидко згасає.

— Аеліно… — тихо видихаю я.

У грудях стискається щось важке. Що б там не відбувалося всередині… Воно явно йде не за планом.

Проблема лише в тому, що я навіть не знаю, який у них був план. А ще гірше, мені здається, вони теж цього не знають.

І поки я стою перед зачиненими воротами, вперше за довгий час у мене з’являється по-справжньому погане передчуття. Наче щось ось-ось зламається. І коли це станеться, наслідки відчують усі королівства.