Розділ 9. Аеліна

Двері повільно відчиняються і я миттєво зіскакую з ліжка. Полум’я спалахує на моїх долонях раніше, ніж я встигаю про це подумати. У кімнату заходить Кайден в я дуже сильно дивуюсь. 

Він виглядає впевнено, наче зовсім не хвилюється, що я можу спалити половину його палацу.

Чоловік зачиняє за собою двері й спокійно дивиться на мене.

— Бачу, ти вже прокинулася.

Кілька секунд я просто стою й кліпаю.

Потім до мене доходить.

— Ви мене викрали!

— Так.

Я завмираю.

— Що?

— Технічно — так.

— ТЕХНІЧНО?

— Якщо бути зовсім точним, тебе приспали й перевезли.

Моє полум’я стає вдвічі більшим.

— Ви божевільний!

— Можливо.

Його спокій починає дратувати мене навіть більше, ніж учора.

— Ви взагалі усвідомлюєте, наскільки це ненормально?!

— Усвідомлюю.

— Тоді навіщо?!

Кайден кілька секунд мовчить, а потім неспішно підходить до вікна. Звідси відкривається вид на море і я завмираю.

У Королівстві Вогню немає моря. У грудях щось стискається.

— Де ми?

— У моєму палаці.

Я відчуваю, як земля ніби йде з-під ніг.

— Що?..

— Королівство Води.

У кімнаті стає дуже тихо. Настільки тихо, що я чую власне серцебиття. Він перевіз мене через кордон, через усю країну, поки я була непритомна.

— Ви остаточно збожеволіли.

— Не виключаю.

— Учора ви сказали мені забиратися.

— Так.

— А сьогодні викрали мене серед ночі.

— Так.

— Ви завжди такий?

На диво, кутик його губ ледь сіпається.

— Залежить від ситуації.

Я повільно видихаю, не буду його підпалювати. Принаймні поки що.

— Пояснюйте.

Кайден нарешті повертається до мене і я розумію, що сьогодні він виглядає інакше. Він виглядає, як правитель. Людина, яка звикла віддавати накази.

— Після нашої розмови я зустрівся із Селестою.

Моє серце пропускає удар.

— І?

— І зрозумів, що одна з вас бреше.

— Я не…

— Я ще не закінчив.

Я стискаю зуби. Ненавиджу, коли він говорить таким тоном.

— Учора ти просила моєї допомоги, — продовжує він. — І я відмовив.

— Це я пам’ятаю.

— Тому що не мав причин тобі довіряти.

— А тепер маєте?

Він дивиться мені просто в очі.

— Тепер я маю причини сумніватися у Селесті.

Я мовчу, бо не знаю, що сказати. Тому що саме цього моменту чекала, а коли він нарешті настав, я раптом починаю нервувати.

— І що це означає?

— Це означає, що я готовий вислухати тебе ще раз.

— Ви перевезли мене через пів континенту, щоб просто поговорити?

— Ні.

— Тоді навіщо?

Кайден підходить ближче, не надто, пле достатньо, щоб я відчула легкий холод його магії.

— Тому що я вирішив допомогти тобі.

Я завмираю. На мить мені здається, що я неправильно почула.

— Що?

— Я допоможу тобі повернути те, що тобі належить.

Моє серце починає битися швидше. Я чую слова, на які майже перестала сподіватися.

— Чому?

Питання злітає з губ раніше, ніж я встигаю його зупинити. Кайден мовчить, потім відводить погляд до вікна.

— Бо маю власний мотив.

— Який саме?

На цей раз пауза триває довше. Наче він вирішує, скільки правди готовий сказати.

— Селеста потрібна мені не як дружина.

— Тоді навіщо ви погодилися на заручини?

— Політика.

Звичайно, що ж ще? Очевидно. 

— А тепер?

Він повертається до мене. Його сріблясті очі стають незвично серйозними.

— А тепер я думаю, що ваша королева приховує дещо набагато небезпечніше, ніж боротьбу за трон.

По спині пробігають мурашки.

— Що саме?

— Це ми і будемо з’ясовувати.

Ми. Я помічаю це слово одразу.

Вперше за весь час на його обличчі з’являється ледь помітна усмішка.

— Вітаю, принцесо.

Я насуплююсь.

— З чим?

— Тепер у тебе є союзник.

Чомусь мені здається, що саме в цей момент усе стає значно складніше, ніж було раніше.