Розділ 8. Аеліна

Дорогу назад до селища я майже не пам’ятаю. Ліс навколо давно занурився в темряву, а єдиним джерелом світла залишався вогонь у моїй долоні. Маленький язичок полум’я танцював між пальцями, освітлюючи стежку попереду.

Зазвичай вогонь мене заспокоював, та не сьогодні. У голові раз за разом прокручувалася розмова з Кайденом. Я була готова до будь-чого, але я зовсім не була готова до того, що він просто відмовиться. Наче моя історія нічого не означала. Наче я сама нічого не означала.

Коли попереду нарешті з’явилися вогники селища, я відчула лише втому. Таку глибоку, що хотілося просто впасти в ліжко і більше ні про що не думати. Світло ще горіло у вікні будинку, де ми зупинилися.

Звісно, бо Рейвен чекав на мене.  Він сидів за столом, коли я відчинила двері. Побачивши мене, одразу відклав книгу.

— Ну?

Я мовчки скинула плащ на лаву.

— Ну?

— Він справді принц Води.

— Це я вже зрозумів по твоєму обличчю.

Я важко опустилася на стілець, а Рейвен уважно спостерігав за мною.

— Що сталося?

Я провела долонями по обличчю.

— Я розповіла йому правду.

На кілька секунд запала тиша.

— Усю?

— Майже.

— Аеліно…

— Не починай.

Рейвен лише зітхнув.

— І що він сказав?

Я гірко всміхнулася.

— Нічого особливого.

— Аеліно.

— Він мені не повірив.

Цього разу Рейвен мовчав довше.

— Мені шкода.

Я пирхнула.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Він навіть не поводився як поганець.

Я підняла голову.

— Було б набагато простіше, якби він був зарозумілим дурнем.

— Але?

— Але він просто був… розумним.

Рейвен ледь усміхнувся.

— І це тебе дратує.

— Дуже.

Він тихо засміявся. Я хотіла образитися, але сил уже не залишилося. Тому просто сперлася ліктями на стіл.

— Все даремно.

— Не все.

— Рейве, він одружиться з Селестою.

— Можливо.

— Ні, не можливо. Саме так і буде.

Мій голос звучав тихіше, ніж зазвичай і , здається, Рейвен помітив це.  Він якийсь час дивився на мене, а потім підсунув кухоль із теплим чаєм.

— Поспи.

— Це твоя порада?

— Зараз — так.

Я взяла кухоль. Напій був гарячим.

— А завтра що? 

— Завтра будемо думати далі.

Я сумно усміхнулася.

— Ти неймовірний оптиміст.

— Ні.

Він піднявся зі стільця.

— Просто ти занадто вперта, щоб здатися після першої невдачі.

На диво, це трохи покращило настрій.

Побажавши Рейвену доброї ночі, я піднялася до своєї кімнати. За вікном давно панувала темрява. Я швидко переодягнулася й опустилася на ліжко. Тіло приємно нило від втоми. Очі злипалися, тож востаннє я подумала про Кайдена, а потім заснула.

Мене будить дивний запах. Такий різкий, що аж нудить. Я хмурюсь крізь сон й намагаюсь розплющити очі, але повіки здаються надто важкими.

Останнє, що я встигаю зрозуміти, — темний силует біля ліжка. Потім усе зникає.

Коли я приходжу до тями, голова розколюється від болю. Першою думкою стає паніка. Я різко сідаю, але одразу шкодую про це. Кімната навколо починає крутитися. Я заплющую очі на кілька секунд. Потім розплющую і оглядаю довкола все. Це точно не моя кімната і навіть не будинок у селищі. Світлі кам’яні стіни, висока стеля, величезне вікно, дорогі меблі. Усе виглядає надто розкішно.

Моє серце починає шалено калатати. Де я? Хто мене сюди привіз?

Наче почувши мої думки, за дверима лунають кроки. Хтось зупиняється прямо біля кімнати, а потім двері починають відчинятися.