Розділ 6. Аеліна

Наступного ранку я прокидаюся раніше за господарів будинку. Сонце лише починає золотити дахи селища, а вулиці вже наповнюються людьми. Мені подобається спостерігати за ними з вікна. Тут ніхто не дивиться на мене двічі й ніхто не бачить у мені вигнанку. Для них я просто ще одна дівчина, яка шукає роботу або дах над головою.

Спустившись донизу, я займаю вільний столик у таверні та замовляю сніданок. Навколо стоїть звичайний ранковий гамір: стукають кухлі, хтось голосно сміється, діти бігають між столами. Я вже майже перестаю прислухатися до розмов, коли випадково чую слова, від яких завмираю.

— Кажуть, принц прибуде сьогодні ввечері.

Я непомітно повертаю голову. За сусіднім столом сидять двоє чоловіків.

— Звідки знаєш?

— Мій брат служить у палаці. Усе місто готують до його приїзду.

Моє серце починає битися швидше.

— То це правда? — продовжує другий. — Наречений королеви вже в дорозі?

— Авжеж. Кажуть, його зустрічатимуть біля самих воріт столиці.

Я більше не слухаю, бо у голові вже складається план. Якщо принц прибуде сьогодні, це мій шанс побачити його раніше за всіх.

Побачити справжнього чоловіка, а не того, ким його намагатимуться показати під час балів та святкувань.

І головне — дізнатися, чи справді він той самий принц Води.

Увечері я виходжу із селища сама. Рейвен довго сперечається зі мною, але врешті здається. Він знає мене надто добре.Якщо я щось вирішила, зупинити мене майже неможливо.

Сонце вже торкається горизонту, коли я знаходжу місце біля старої дороги, що веде до столиці. Звідси добре видно шлях, але мене саму майже неможливо помітити серед дерев.

Я влаштовуюся на гілці старого дуба й починаю чекати. Годину. Другу. А потім у сутінках з’являються вогні карети, за нею вершники, і ще кілька охоронців їдуть попереду.

Моя усмішка стає ширшою, бо поки що все йде за планом. А план доволі простий: невелика перешкода на дорозі, кілька хвилин розмови, потім я дізнаюся все необхідне і зникну.

Легко. Принаймні так мені здається.

Я спрямовую магію до сухих гілок на узбіччі й полум’я спалахує миттєво. Звичайно воно невелике й контрольоване, бо все ж таки я не планую спалювати ліс вщент. 

Коні починають нервувати, карета сповільнюється, охорона насторожено озирається навколо і я вистрибую на дорогу.

— Далі не проїдете.

Кілька мечів одразу залишають піхви. Я демонстративно підпалюю вогонь на долоні. Зазвичай цього вистачає, щоб люди хоча б трохи почали нервувати.

Нарешті дверцята карети відчиняються і я бачу чоловіка, що дійсно схожий на принца: високий, темноволосий, у темному плащі без жодної зайвої прикраси.

Він виходить так спокійно, ніби його зовсім не турбує озброєна незнайомка посеред дороги. Я навіть трохи розгублююсь.

— Це пограбування? — запитує він.

Його голос настільки рівний і спокійний, що я завмираю від здивування. 

Це точно не та реакція, яку я очікувала.

— Ні.

— Тоді ти дуже дивно починаєш знайомство.

За його спиною хтось із охоронців ледь помітно усміхається і я стискаю зуби.

Чомусь мені здається, що сміються саме з мене.

— Я просто хочу поставити кілька запитань.

— Заради цього ти перекрила дорогу?

Його брова трохи підіймається.

— Ну не заради забави так точно! 

Він хмикає, але не відводить погляд.

— Тоді питай. 

— Ви принц Води?

Чоловік уважно дивиться на мене, наче намагається зрозуміти хто я така. 

— А якщо так?

Полум’я на моїй долоні стає яскравішим, я не помічаю цього, аж поки повітря навколо раптом не холоднішає. Усього за одну секунду. Я відчуваю його магію. Таку потужну, що вперше за багато років мені хочеться зробити крок назад.

І я розумію, що чутки не брехали. Переді мною справді стоїть принц Води. Але найгірше те, що він зовсім не схожий на людину, яку можна легко обдурити.