Розділ 7. Аеліна

Я не знаю, чому роблю це. Можливо, тому що іншого шансу в мене не буде, можливо, тому що втомилася брехати. Полум’я на моїй долоні повільно згасає.

Принц лише спостерігає.

— Відійдіть, — раптом наказує він своїм людям.

Кілька чоловіків здивовано переглядаються.

— Ваша Високосте…

— Це наказ.

Після короткої паузи вони все ж відступають.

— Ви серйозно залишаєтеся наодинці з незнайомкою, що погрожує вам? 

— Якби ти хотіла мене вбити, вже спробувала б. — він схрещує руки на грудях. 

Мене це дратує. Особливо тому, що він має рацію.

— Отже? 

— Я знаю, хто ви, — кажу перше, що спадає на думку. 

— Це вже зрозуміло.

— А ви не знаєте, хто я.

— Саме тому я досі тут, — він глузує з мене. 

Я стискаю зуби, а потім вимовляю слова, які не говорила нікому вже дуже давно. 

— Мене звати Аеліна Флеймвуд, — на мить западає тиша.

Вітер ворушить листя над головою. Десь неподалік ірже кінь.

— Цікаво, — нарешті відповідає. 

Я очікувала більш бурхливої реакції, якщо чесно. 

— Це все?

— Якщо ти справді Аеліна Флеймвуд, то переді мною стоїть або законна спадкоємиця Королівства Вогню… або дуже смілива брехунка.

— Я не брешу! — вигукую і починаю розповідати все, що сталося, і куди я зникла. Ну і про свій план я також розповідаю. 

Коли закінчую, у горлі пересихає. Мені здається, що минула ціла вічність.

Принц Води мовчить занадто довго. Настільки, що я починаю ненавидіти його мовчання.

— Скажіть хоч щось.

Він задумливо дивиться кудись повз мене.

— Якщо твої слова правдиві, то ситуація значно складніша, ніж я думав.

У грудях спалахує надія.

— Отже, ви мені вірите?

— Ні.

Надія миттєво помирає.

— Що?

— Я сказав, що ситуація складна. Не те, що я тобі вірю.

Мені хочеться жбурнути у нього вогняну кулю. Невелику, але таку, щоб він відчув. 

— Тоді навіщо слухали? — незадоволено хмикаю. 

— Бо ти переконана в тому, що говориш.

— Бо це правда!

— Можливо.

Дратує його самовпевненість. Звичайно, я б і сама собі не повірила, бо мій зовнішній вигляд геть не такий, якому варто довіряти. 

— Ви збираєтеся одружитися з жінкою, яка вкрала трон! — роблю крок до нього.

— А можливо, я збираюся одружитися з жінкою, яку безпідставно обмовляє її сестра? — він звужує очі. 

Ненавиджу, коли люди мислять логічно. Особливо коли ця логіка спрямована проти мене.

— Ви нестерпний! — відходжу в бік. 

— Мені вже казали.

— І що тепер?

Принц Води дивиться на мене довгим, уважним поглядом.

— Тепер ти підеш додому.

— Що?

— Якщо ти говориш правду, то перебуваєш у небезпеці.

— Саме тому мені потрібна допомога!

— Від мене ти її не отримаєш.

Ці слова злять сильніше, ніж я очікувала. Мабуть тому, що частина мене все ж сподівалася на те, що після такої відвертості він допоможе мені, але дарма. 

— Вітаю, принце. Сподіваюся, вам сподобається шлюб із чудовиськом, — вирішую ще натиснути на нього. 

— Доброї ночі, Аеліно, — його обличчя залишається незворушним і це остаточно мене добиває.

Я розвертаюся і йду геть не озираючись. Просто йду вперед крізь темний ліс. Не помічаючи, що далеко позаду принц Води ще довго стоїть посеред дороги і дивиться мені вслід задумливим поглядом.