Розділ 4. Аеліна

До вечора ми проходимо більше половини шляху.

Ліс поступово змінюється. Старі дерева стають рідшими, між стовбурами з’являється більше світла, а стежка, якою ми йдемо, вже не нагадує вузьку мисливську дорогу. Тут колись проходили люди. Багато людей.

Я мовчки перестрибую через повалене дерево й дивлюся вперед.

— Якщо продовжимо в такому темпі, завтра будемо біля столиці, — каже Рейвен.

— А я вже почала насолоджуватися походом.

— Брешеш.

— Трішки.

На диво, дорога минає спокійно. Навіть занадто спокійно.

Можливо, тому що я весь час думаю про таємничого нареченого Селести. Щось у цій історії не дає мені спокою.

Селестра ніколи нічого не робить просто так. Якщо вона приховує ім’я свого обранця, значить, на це є причина.

Сонце майже сідає, коли ми зупиняємося на нічліг.

Рейвен швидко знаходить невелику галявину біля струмка і я з легкістю розпалюю нам вогнище.Потім сідаю навпроти нього, підібгавши ноги під себе, і дивлюся на полум’я.

Колись вогонь нагадував мені дім, але тепер він нагадує лише про те, що я втратила.

— Про що думаєш? — раптом запитує Рейвен.

— Про те, що хочу врізати своїй сестрі.

— А, тоді все нормально.

Я усміхаюся. Він простягає мені кухоль із гарячим трав’яним чаєм.

— Тримай.

— Дякую.

Кілька хвилин ми сидимо мовчки. Небо над нами повільно темніє. Десь неподалік чути спів нічних птахів.

Я вже збираюся лягати спати, коли згадую дещо.

— Рейве.

— Мм?

— А що взагалі говорять про цього нареченого?

Він підіймає погляд.

— Багато чого.

— Наприклад?

— Наприклад, що він небезпечний.

Я фиркаю.

— Це можна сказати про половину принців.

— А ще кажуть, що він жорстокий.

— Це вже дві третини принців.

— І що за останні кілька років його королівство стало найсильнішим серед усіх сусідів.

Моя усмішка повільно зникає.

— Королівство?

— Так.

— Тобто він не з наших земель?

— Ні.

Я задумливо дивлюся на полум’я. Це вже цікавіше. Селестра ніколи не ризикнула б запросити до себе когось, хто міг би становити загрозу її владі.

— І яке ж це королівство?

Рейвен мовчить кілька секунд.

Наче зважує, чи варто говорити.

— Води.

Я завмираю.

Полум’я переді мною тріщить голосніше.

— Королівство Води?

— Саме так.

Я повільно ставлю кухоль на землю.

Вогонь і вода вже сотні років не були союзниками. Не ворогами, але й не друзями, бо ми занадто різні, й занадто горді.

— Ти впевнений?

— Чутки рідко помиляються настільки сильно.

Я відкидаюся назад і дивлюся на зоряне небо.

Принц Води. Отже, сестра вирішила укласти політичний союз і щире кохання тут нідочого. 

— Кажуть, він дуже вродливий, — додає Рейвен.

— Мене це не цікавить.

— Брешеш.

— Не брешу.

— Брешеш.

Я кидаю в нього шишкою, а він ловить її просто в повітрі.

— Дитячий садок.

— Сам винен.

Рейвен усміхається, але потім ця усмішка повільно зникає і я помічаю це одразу.

— Що?

— Нічого.

— Знову починаєш? Кажи!

Він дивиться на вогонь.

— Просто пообіцяй мені одну річ.

— Залежить від того, яку.

— Не закохуйся у нього.

Я кліпаю. Раз…Другий. А потім голосно сміюся.

Так голосно, що з дерева неподалік злітає переляканий птах.

— О боги…

Я витираю сльози з кутиків очей.

— Це найсмішніше, що я чула за останні три роки.

Рейвен не сміється і це змушує мене поступово замовкнути.

— Ти жартуєш… правда?

Його погляд залишається серйозним, тож я вперше за весь день відчуваю дивне напруження між нами. 

— Рейве…

Він різко підводиться.

— Забудь.

— Але…

— Нам рано вставати.

І перш ніж я встигаю щось сказати, він відходить до свого місця біля старого дуба, а я залишаюся сидіти біля вогню.

Дивлюся на полум’я й раптом розумію, що вперше за три роки зовсім не впевнена, що знаю Рейвена так добре, як мені здавалося.