Розділ 3. Аеліна

— Ти хоча б усвідомлюєш, наскільки тобі небезпечно повертатися до столиці?

Я закочую очі, продовжуючи складати речі до старої полотняної торби. Рейвен уже хвилин десять ходить за мною по хатині, наче голодний вовк навколо здобичі.

— А хто сказав, що я повертаюся туди як Аеліна Флеймвуд? — нарешті відповідаю, засовуючи до торби невеликий ніж. — Я не настільки дурна.

— Це не відповідь.

— А як на мене, то дуже навіть розгорнута відповідь.

Я випростовуюся і повертаюся до нього. Рейвен стоїть біля дверей, схрестивши руки на грудях. Його темне волосся розтріпане після дороги, а на обличчі застиг той самий вираз, який завжди з’являється, коли він збирається сперечатися зі мною до останнього.

— Добре, — каже він. — Припустимо, тебе ніхто не впізнає. Але що далі? Як ти взагалі збираєшся дізнатися, хто став нареченим Селестри?

На моїх губах з’являється усмішка.

— Легко. Я стану тією, на кого ніхто не звертає уваги.

— І ким же?

— Жебрачкою.

Кілька секунд Рейвен просто дивиться на мене.

— Це найгірший план, який я чув за останній місяць.

— Дякую.

— Я серйозно, Аеліно.

— Я теж.

Він проводить рукою по обличчю, ніби намагається зберегти залишки терпіння.

— І ти справді думаєш, що в образі жебрачки зможеш наблизитися до майбутнього чоловіка королеви?

— Мені не потрібно наближатися одразу.

— А потім?

— А потім побачимо.

Рейвен голосно видихає.

— Ось це мене і лякає найбільше. Твоє «потім побачимо».

Я сміюся й закидаю торбу на плече.

— Слухай, я не прошу тебе допомагати мені.

— Знаю.

— Але й заважати не дозволю!

Полум’я спалахує на моїй долоні майже саме по собі.

Я давно навчилася контролювати магію, але іноді вона все ще реагує на емоції швидше за мене.

Помаранчеві язики вогню танцюють між пальцями.

Рейвен навіть не здригається.

За три роки він бачив набагато страшніші речі.

— Прибери це, — лише зітхає він.

— Бо боїшся?

— Бо ти підпалиш власну торбу.

Я фиркаю й перериваю полум’я.

На кілька секунд у хатині западає тиша.

Я перевіряю речі ще раз, а тоді помічаю, що Рейвен дивиться на мене якось дивно.

Наче хоче щось сказати.

— Що?

— Нічого.

— Рейве.

— Просто думаю, що ти вперта.

— Це не новина.

— І що якби я тебе не знав, то вже давно б відмовився від цієї затії.

Я посміхаюся.

— Але ти мене знаєш.

— На жаль.

Він відштовхується від дверного одвірка й піднімає з підлоги власний наплічник.

Я завмираю.

— А це ще що?

— Наплічник.

— Це я бачу. Навіщо він тобі?

— Бо я йду з тобою.

Я кліпаю.

— Що?

— Хтось же має стежити, щоб тебе не схопили в перший день.

— Я не просила няньку.

— А я й не пропонуюсь на цю роль.

У його очах з’являється ледь помітна усмішка.

— Мені все одно потрібно повернутися до столиці. Якщо ти забула, я там живу.

Рейвен ніколи не залишався зі мною в лісі надовго. Він приходив і йшов, приносив новини, їжу, речі, які могли знадобитися, а потім знову зникав. 

У нього було власне життя за межами Забороненого лісу.

— До того ж, — продовжує він, — я знаю селище біля столиці. Там можна знайти житло і не привертати зайвої уваги.

— І ти просто так вирішив мені допомогти?

— Ні.

— Ні?

— Я вирішив урятувати королівство від твоїх геніальних планів.

Я сміюся, а Рейвен лише хитає головою.

— Ходімо вже, принцесо.

Я озираюся на хатину. Чомусь, я думала, що відчую полегшення, коли нарешті вирішу піти звідси, але натомість у грудях з’являється легкий смуток.

— Готова? — запитує Рейвен.

Я переводжу погляд на стежку, що веде крізь ліс до столиці. До міста, яке давно вважає мене мертвою. До сестри, яка вкрала моє життя. І до таємничого нареченого.

— Так, — тихо кажу.

Нарешті ми вирушаємо в дорогу.